Атабек не забув, як ми з ним намагалися встановити мир. Згадав! Серце гупнуло. Отже, не дарма…
— Коли я Орсіні розповів, той мало не луснув. Кричить…
— Хто?! Орсіні — кричить?
— Ну, пищить, — виправився Лодовіко. — Нема чого, мовляв. Ми вам кардинала подішлемо! А я кажу, він, Імадеддін-собака, вашого кардинала на палю посадить і вірші про це напише. Я вже думав до Папи підкотитися, але тиждень тому Орсіні все ж таки здався. Гаразд, каже, призначимо отця Гільйома єпископом-посланцем при Патріарху Єрусалимському, й нехай із собакою Імадеддіном домовляється. Забирай, мовляв, його, тільки спочатку до Флоренції відвези, розмова є.
— До Флоренції?
Тепер усе стало зрозуміло. Його Високопреосвященство розумно розсудив, що мене треба послати якнайдалі. У Флоренції він дізнається від мене, що сталося в Пам’є, потім я поїду в Святу Землю, а монсеньйор вирушить до Рима, щоб підпалювати хмиз.
Брат Гільйом у Римі не потрібен.
— Я не можу відразу їхати, Лодовіко. Як тобі пояснити?
— Ти Імадеддіну поясни, — гмикнув Карачіоллі. — Зрозумій, Андре, іншого шансу помиритися із цим мосульським собакою може й не бути. Незабаром війна, якщо він об’єднається з єгиптянами…
Я кивнув, розуміючи, що їхати доведеться. Але треба встигнути потрапити до Рима. Обов’язково! Інакше за моєю спиною запалають вогнища.
— A-а, так! — широка долоня ляснула по чолі. — Цей собака тобі листа написав. Куди ж я його подів? Ось, тримай!
— Про що там? — поцікавився я, крутячи в руках невеличкий жовтавий сувій. Що це? Данина ввічливості?
— А я звідкіля знаю? — щиро здивувався Лодовіко. — Я їхніх собачих букв так і не вивчив.
Я мимоволі посміхнувся. Латиною Карачіоллі теж писав досить своєрідно.
— Ти читай, — підсумував він. — А я тим часом наллю.
Зірвавши печатку, я підніс сувій ближче до свічки. В очах затанцювали вибагливі значки, схожі на сплетену траву. Ну звичайно! Перші рядки, як належить, написано ізводом джері.[51] Каліграфи, прости Господи, щоб не сказати гірше! Я вдивився:
«Високовченому й велемудрому братові Гільйому з обителі, що іменується Сен-Дені, у миру ж — хороброму лицареві Андре — алмазу безстрашності поміж цвіту франкського воїнства…»
Якусь мить я переварював написане. На щастя, далі лист було написано звичайним куфічним шрифтом, і читання пішло легше.
«Мій шляхетний вороже і дорогий друже!
Нехай славним буде ім’я Аллаха, великого й милосердного, за те, що дарував він мені дорогу вченості, яка знову приведе на камені минулого, настільки солодкого тому, хто вже несе одяг свого життя до воріт Вічності. Мир тобі, Андре! Хоч і не вмієш ти грати в найшляхетнішу з ігор, іменовану Смерть Царя[52], та істину не приховаєш — твій від’їзд поранив мене не менше, ніж твій клинок, який простромив моє плече в нашу першу зустріч біля воріт шляхетного міста Мосула, де правлю я нині на радість правовірним і на страх вам, франкським собакам, і де правитимуть мої діти й діти моїх дітей…»