Мертва зона

А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя — цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним.

Ну, а себе ж то ти он як жалієш?

— Розтуди його все, — буркнув Джонні сам до себе.

Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину — але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню.

Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився.

Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, — на нормальне, буденне життя?

Немає такого життя, друже.

Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в «Коуловій фермі». Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб’язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі — оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття.

Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу.

Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі… ти світи, світи завжди… вогник у моїй душі… ти світи, світи завжди… ти світи, світи, світи…

Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п’ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака:

— Алло, я слухаю.

— Сем?

— Джон Сміт? — Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання.

— Так, це я.

— Як вам цей сніг? — спитав Вейзак, чи не занадто жваво. — У вас там теж мете?

— Мете.

— У нас тільки з годину як почало. Кажуть… Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон?

— Так, він подзвонив мені, — відказав Джонні, — і я не зовсім розумію, як це вийшло. Чому ви навели його на мене? Чому не подзвонили мені й не сказали, що ви дали… та, власне, чому не спитали перед тим моєї згоди?

Вейзак зітхнув.