Беннермен повернувся від шафи з невеликим пакетом на кнопках.
— Оце вона, — сказав він. Потім, якусь хвилю повагавшись, віддав пакет Джонні.
Джонні взяв його, але розкривати не квапився.
— Як ви розумієте, гарантій ніяких. Нічого обіцяти не можу. Іноді виходить, іноді ні.
Беннермен стомлено здвигнув плечима й повторив:
— Не поженешся, то й не спіймаєш.
Джонні розкрив пакет і витрусив на долоню порожню пачку «Мальборо». Звичайну червоно-білу пачку. Він тримав її в лівій руці й дивився на стіну. Сіра стіна. Непримітна сіра стіна. Червоно-біла пачка. Непримітна червоно-біла пачка. Він переклав її в другу руку, потім стиснув між долонями. Він чекав, чекав бодай якогось сигналу. Нічого не надходило. Він і далі тримав пачку між долонями, сподіваючись уже без надії, хоча й знав, що коли сигнали надходять, то одразу ж.
Нарешті він повернув пачку Беннерменові.
— Вибачайте, — тільки й мовив.
— Нема діла, еге?
— Еге.
У двері недбало постукали, і до кабінету засунулась голова Роско Фішера. Вигляд він мав трохи засоромлений.
— Джордже, ми з Френком рушаємо додому. Здається, ви застукали мене сонного.
— Гляди, щоб я не застукав тебе сонного в патрульній машині, — сказав Беннермен. — Вітай од мене Діні.
— Неодмінно. — Фішер швидко позирнув на Джонні й причинив двері.
— Ну що ж, — мовив Беннермен. — Принаймні спробували, і то добре. Я одвезу вас назад…
— Я хотів би поглянути в парку, — зненацька мовив Джонні.
— Це марна справа. Там усе замело.
— Але ви можете знайти те місце?
— Авжеж. Та що це дасть?
ebooksa