У Кіттері він уперше відкрив для себе, що таке безособове ім’я, як Джон Сміт, має свої переваги. Пригадавши весь свій небагатий досвід, набутий на підробітках по літніх кафе та в бойскаутському таборі на Рейнджлейських озерах, він уже третього дня по приїзді пішов найматися змінним кухарем в одну з місцевих закусочних. Власниця закусочної, груба жилава жінка на ім’я Рубі Пеллетьє, прочитала заповнену ним картку й сказала:
— А чи не надто ти вчений, щоб крутити фарш? Га, хлопче?
— Ваша правда, — відказав Джонні. — На біржі праці чого тільки не навчишся.
Рубі Пеллетьє взялася руками за кощаві боки й, закинувши голову, хрипко засміялася:
— А ти не обкаляєшся, як сюди о другій годині ночі увалиться з десяток горлопанів і зажадає враз яєчні з беконом, сосисок, французьких грінок і млинців?
— Гадаю, що ні.
— А я гадаю, що ні біса ти ще не втямив, — сказала Рубі. — Ну що ж, спробуй, учений. Тільки спершу зганяй до лікаря й принеси мені довідку, щоб не було халепи з санітарним наглядом. А тоді ставай до роботи.
Джонні приніс довідку, і після двох тижнів карколомної круговерті (навіть добряче ошпарив праву руку, надто поквапно всадивши в киплячу олію дротяний черпак з грінками) таки він здолав ту роботу, а не вона його. А прочитавши в газеті Четсвортове оголошення, надіслав на наведену там адресу відомості про себе. Крім загальних даних про освіту, він зазначив також, що прослухав спеціальний курс із методики роботи з учнями при утрудненому читанні.
Наприкінці квітня, вже майже два місяці відробивши в закусочній, Джонні отримав від Роджера Четсворта лист з пропозицією приїхати 5 травня на розмову. Він викроїв на роботі вільний день, і о десять хвилин на третю гарної весняної днини вже сидів у кабінеті Четсворта із запітнілою високою склянкою пепсі-коли в руці, й слухав розповідь господаря про те, як важко дається його синові читання.
— Як по-вашому, це схоже на дислексію? — спитав Четсворт.
— Ні. Це схоже на звичайний страх перед читанням.
Четсворт ледь помітно звів брови.
— Синдром Джексона?
Це справило на Джонні належне враження — та, певна річ, на те й розраховане було. Дев’ять років тому Майкл Кері Джексон, фахівець із граматики й методики читання з Південно-Каліфорнійського університету опублікував книжку «Нездатний читач», що набула певного розголосу. Він описав цілий ряд типових утруднень при читанні, які дістали відтоді назву «синдром Джексона». Книжка була добра, тільки не кожен міг продертися крізь густі хащі наукової фразеології. А от Четсворт, судячи з усього, продерся, і з цього Джонні зрозумів, що він твердо поклав собі розв’язати синові проблеми.
— Та щось ніби, — погодився Джонні. — Але зважте, я ж іще не бачив вашого сина й не чув, як він читає.
— У нього заборгованість за минулий рік. З американської літератури, історії, а на додачу й з основ громадянського права. Не міг учитати всієї тієї премудрості й завалив річні іспити. Ви маєте дозвіл викладати в Нью-Гемпширі?
— Ні, — відказав Джонні, — але за цим діло не стане.
— То який ви бачите вихід із становища?
Джонні коротко виклав свої міркування. Передусім — якнайбільше читати вголос, переважно такі книжки, які збуджують уяву: фантастику, пригодницькі романи для юнацтва. Відповідати й відповідати на запитання з прочитаного. Вчитися розслаблюватись за методикою, поданою в Джексоновій книжці.
— Тим, кому багато дано, здебільшого буває найважче, — провадив він. — Вони надто ревно до всього беруться й перевантажують мозок. Утворюється, сказати б, розумове замикання, і якщо…
ebooksa