— Атож. Нове життя, це добре.
— Ти не заперечуєш проти мого наміру продати рідне гніздо? — занепокоєно спитав Герб.
— Трохи сумно, — відповів Джонні. — Оце і все.
— Еге ж, так само й мені. Трохи сумно. — Герб усміхнувся. — Такий собі щем у серці. А в тебе?
— Та теж щось таке.
— Як тобі там ведеться?
— Добре.
— Як справи в твого учня?
— Пречудово, — відповів Джонні улюбленим батьковим слівцем і посміхнувся.
— І довго ти ще там будеш?
— Працювати з Чаком? Думаю, весь цей навчальний рік, якщо вони визнають за потрібне. Заняття з одним учнем — це зовсім нове для мене діло. Мені подобається. Та й узагалі це добра робота. По-справжньому добра.
— А потім що робитимеш?
Джонні похитав головою.
— Ще не знаю. Але одне знаю напевне.
— Що?
— Те, що зараз поїду й привезу пляшку шампанського. І ми з тобою вип’ємо її.
І тоді, того вересневого вечора, батько встав з крісла й ляснув його по плечу.
— Вези дві, — мовив він.
Цілком несподівано Джонні одержав листа від Сейри Хезлітт. Вони з Уолтом чекали в квітні другої дитини. Джонні відписав їй, привітав з радісною подією і побажав Уолтові успіху в здійсненні його далекосяжних задумів. Часом він пригадував ті кілька пополудневих годин, проведених із Сейрою, — кілька довгих, неквапливих годин. Але дозволяв собі це лише зрідка: боявся, щоб від надто частого відтворення в ясному світлі пам’яті ці спогади не зблякли й не вицвіли, як вицвітають від сонця віражовані портрети у випускному альбомі.
Тієї осені він кілька разів бавив вечори з жінками, зокрема, один вечір — зі старшою, недавно розлученою сестрою Чакової дівчини, проте ніякого дальшого розвитку ті зустрічі не мали.