— Так, а хто ви?
— Пробачте, сер, що змусили вас чекати. Сержант Мегс із поліції штату, дільниця Ороно.
— Щодо мого сина? З моїм сином щось сталося?
Сам того не помічаючи, Герб таки сів на стільчик у «телефонному куточку». По всьому тілу розлилася млість.
Сержант Мегс запитав:
— Ви маєте сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала?
— З ним нічого не сталося? Він здоровий?
Герб почув звук ходи. Віра спустилася вниз і стала поруч нього. Якусь мить стояла тихо, а тоді рвучко, мов тигриця, вчепилася рукою в трубку.
— Що там? Що сталося з моїм Джонні?
Він смикнув трубку до себе й видер з її руки, зламавши Вірі ніготь. Суворо глянувши на неї, сказав:
— Я сам.
Вона стояла й дивилася на нього розширеними від жаху вицвілими голубими очима, затуливши рукою рота.
— Містере Сміт, ви мене чуєте?
Насилу ворухаючи язиком, наче після уколу новокаїну, Герб видушив із себе:
— Так, я маю сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала. Він живе у Клівз-Мілзі. Працює вчителем у тамтешній школі.
— Він попав у автомобільну катастрофу, містере Сміт. Стан його надзвичайно серйозний. Мені дуже прикро сповіщати вас про таке… — Голос Мегса був розмірений, офіційний.
— О боже, — мовив Герб. Думки його вирували. Колись, ще на військовій службі в Атланті, його жорстоко побив на задвірках якогось бару ниций і паскудний білявий здоровило з Півдня, на прізвище Чайлдрес. Отоді Герб почував себе так само, як тепер, геть розчавленим, і всі думки його неначе збились у безладну грузьку купу. — О боже, — повторив він.
— Він помер? — зойкнула Віра. — Помер? Джонні
Герб прикрив рукою трубку.
— Ні. Він живий.