— Справді?
— Так.
Джонні зітхнув.
— Час від часу в мене виникає якесь передчуття, оце і все. Скільки себе пам’ятаю, ще змалку. Я часто допомагав людям знаходити загублені речі. Як отій малій Лайзі Шумен з нашої школи. Знаєш ту дівчинку?
— Маленька, смутна й тиха Лайза? — Вона всміхнулася. — Знаю. Завжди витає десь над хмарами на моїх уроках граматики.
— Вона загубила свого шкільного персника, — сказав Джонні, — і прийшла до мене в сльозах. А я спитав її, чи подивилася вона в кутках верхньої полиці у своїй шафці для одягу. Чиста здогадка. Але персник був там.
— І ти завжди міг таке робити?
Джонні засміявся й похитав головою.
— Та ні, не завжди. — Його усмішка трохи потьмяніла. — Але сьогодні це передчуття було особливо сильне. Оте колесо… — Він злегка стиснув руки в кулаки й, нахмурившись, подивився на них. — Я наче тримав його отут. І воно викликало в мене з біса дивні асоціації.
— Які?
— З гумою, — промовив він повільно. — З паленою гумою. І з холодом. З кригою. Чорною кригою. Усе воно було десь у моїй підсвідомості. Не знати чому. І якесь лиховісне передчуття. Наче застереження.
Сейра пильно подивилася на нього, але нічого не сказала. Обличчя Джонні помалу проясніло.
— Та хоч би що воно було, тепер усе те минулося. А може, й не було нічого.
— Так чи так, а на п’ятсот доларів тобі пофортунило, — сказала вона.
Джонні засміявся й кивнув головою. Він більше не говорив, і Сейра задрімала, рада, що він поруч. Прочнулася вона тоді, коли по стіні перебігло світло фар знадвору. То було таксі.
— Я подзвоню, — сказав Джонні й ніжно поцілував її в щоку. — Ти справді не хочеш, щоб я залишився тут з тобою?
Сейрі раптом дуже захотілося цього, але вона похитала головою.
— Подзвониш мені завтра.
— На третьому уроці, — пообіцяв він і рушив до дверей.
— Джонні… Він обернувся.