Раптом Джек збагнув, що тремтить, і то вже протягом певного часу. Хлопчик стиснув кулаки та відчув, як тремтіння перемістилося у живіт. Він не був певен, чи захоче побачити Дивовиддя, і все ж таки запитально дивився на Спіді, який умостився на шкільний стілець:
— Це місце не в Африці, так?
— Гаразд, я не знаю. Можливо. Я вигадав для нього власне ймення, синку. І називаю його Територіями.
Джек знову поглянув на фотографію — довга брижата рівнина, низькі коричневі гори. Території. Саме так; це була правильна назва.
— Території, — мовив він до Спіді, ставлячи запитання і водночас упиваючись словом.
— Повітря там, ніби найкраще вино в погребі багатія. Дощ — м’який. Ось яке те місце, синку.
— Ти бував там, Спіді? — запитав Джек, гарячково сподіваючись на чесну відповідь.
Та Спіді лише заплутав його — і Джек майже напевно знав, що саме так воно і буде. Доглядач усміхнувся йому, і тепер це був справжній усміх, а не підсвідомий спалах тепла.
За мить Спіді відповів:
— Чорт, та я ж ніколи не бував за межами Сполучених Штатів, Джеку-Мандрівнику. Навіть під час війни. Не бував далі від Техасу й Алабами.
— А звідки ти знаєш про… Території? — це слово нарешті почало подобатися Джекові.
— Такий чоловік, як я, чує різні історії. Історії про двоголових папуг[31], про людей, які літають на власних крилах, про людей, що обертаються на вовків, історії про королев. Про хворих королев.
Янголи й перевертні.
— Я чув історії про перевертнів, — відказав Джек. — Вони навіть у мультиках є. Це нічого не означає, Спіді.
— Може, й не означає. Але я чув, що коли одна людина витягує редьку із землі, то інша за півмилі звідти зможе почути її аромат — повітря настільки солодке й чисте.
— Але янголи…
— Люди з крилами.
— І хворі королеви, — сказав Джек, маючи намір пожартувати — мовляв,