Талiсман,

І все ж вона хапалася, бо підсвідомо знала, що це була цегла, а не соломинки. Матір дозволила йому піти, бо глибоко всередині також знала про Території.

Чи не прокидалася вона інколи ночами від імені Лаура Делосіан, що лунало в її голові?

Піднявшись до номера 407—408, він, не розбираючи, накидав одяг у рюкзак: якщо знаходив у шафі щось не надто велике, то брав. Сорочки, шкарпетки, светр, боксерки. Джек щільно згорнув пару рудуватих джинсів і, доклавши зусиль, також запхав їх усередину; а тоді збагнув, що ноша виявляється заважкою, тому повитягував більшу частину сорочок і шкарпеток. Светр також лишився в номері. Останньої миті Джек згадав про зубну щітку. А тоді натягнув на плечі лямки та відчув вагу рюкзака за спиною — не настільки вже й важко. Ці декілька фунтів він міг би нести цілий день. Джек просто стояв посеред вітальні в готельному номері і раптом відчув — на диво, гостро — відсутність певної людини чи навіть речі, з якою він міг би попрощатися. Мама не повернеться в номер доти, доки не буде впевнена, що він уже пішов: бо якщо побачить його зараз, то накаже лишитися. Він не міг попрощатися і з цими трьома кімнатами, як із будинком, який любив: готельні номери були байдужими до від’їздів. Зрештою він підійшов до телефону, біля якого лежав нотатник з емблемою готелю на тонкому, ніби яєчна шкаралупа, папері, а тоді тонким тупим олівцем із логотипом «Альгамбри» написав три рядки, які втілювали все те, що йому хотілося сказати:

Дякую!

Я люблю тебе.

І повернуся.

4

Джек рушив по Променад-авеню в променях розсіяного північного сонця, думаючи, де б він мав… перенестися. Ось хороше слово для цього. І чи потрібно йому знову побачитися зі Спіді, перш ніж він «перенесеться» на Території? Йому майже необхідно було ще раз поговорити зі Спіді, адже він іще так мало знав про місце, до якого вирушав, про тих, кого може зустріти, про те, що він шукав… він має вигляд кришталевої кулі. Невже це і є всі інструкції, які Спіді мав намір дати йому щодо Талісмана? Це, а ще засторога нізащо не впускати його? Від браку підготовки Джека мало не нудило — ніби йому потрібно було здавати фінальний іспит з предмета, який він ніколи не вчив.

А ще він відчував, що міг би перенестися просто там, де стояв — йому так кортіло почати, узятися до справи, рухатися. Він знову має бути на Територіях, — раптом збагнув Джек; і це розуміння ясно засяяло у вирі його емоцій та прагнень. Йому хотілося дихати тим повітрям; хлопчик зголоднів за ним. Території, просторі рівнини, луки з високою травою й пологі гірські хребти, помережані стрімкими потоками, кликали його. Усім тілом Джек прагнув опинитися там. І він би вже витягнув пляшечку з кишені й силком проштовхнув у горло ковток того бридотного пійла, якби не побачив її колишнього власника. Притулившись до дерева, Спіді сидів навпочіпки, примостивши сідниці на п’ятки й обхопивши руками коліна. Коричневий пакет для продуктів лежав біля нього, а з краю пакета виднівся велетенський сандвіч із чимось на кшталт ліверної ковбаси та цибулі.

— Ти вже йдеш, — промовив Спіді, усміхаючись хлопчику. — Бачу, ти вже став на свій шлях. З усіма попрощався? Мамка знає, що тебе певний час не буде вдома?

Джек кивнув, і Спіді продемонстрував сандвіч.

— Ти голодний? А то він завеликий для мене одного.

— Я вже трохи попоїв, — відповів хлопчик. — І я радий, що можу попрощатися з тобою.

— Друзяка Джек поспішає, рветься вже йти, — сказав Спіді, схиливши набік довгасту голову. — Хлопчик зібрався в дорогу.

— Спіді?

— От тільки не варто рушать без кількох дрібничок, які я для тебе взяв. Вони тут, у цій торбі, хоч глянуть?

— Спіді?

Примружившись, чоловік зиркнув на Джека з підніжжя дерева.

— Ти знав, що мій батько називав мене Джеком-Мандрівником?

— О, гадаю, я десь чув про це, — відповів Спіді, усміхаючись малому. — Йди сюди й поглянь, що я тобі приніс. До того ж мені тре’ розповісти тобі, куди спершу йти, чи не так?

Джек із полегшенням перейшов через тротуар до Спіді під дерево. Старий поклав сандвіч на коліна й підсунув сумку поближче до себе.