Джек кивнув, кліпнув, а тоді підніс шийку пляшки до рота. Від гнилого, солодкавого запаху, що йшов ізсередини, горло хлопчика мало не стислося в мимовільному спазмі. Він перевернув пляшечку, й домірний запаху смак виповнив рот. Живіт стиснувся. Джек таки ковтнув, і жорстка, пекуча рідина потекла вниз горлянкою.
Навіть у ті довгі миті, коли хлопчик іще не розплющив очі, розмай і ясність запахів підказали йому, що він таки перенісся на Території. Коні, трава, п’янкий аромат сирого м’яса; пил; чисте повітря саме по собі.
— Я знаю, що працюю надто багато, — казав того вечора Морґан Слоут своєму синові. Вони розмовляли по телефону; Річард стояв біля спільного телефону в коридорі гуртожитку на першому поверсі, а його батько сидів за столом найвищого поверху будівлі в Беверлі-Гіллз. Її купівля була найпершою і найприємнішою угодою зі сфери нерухомості компанії «Сойєр & Слоут». — Але скажу тобі, синку, таке. Дуже часто, якщо ти хочеш, аби все вийшло як треба, то маєш робити все сам. Особливо коли це стосується родини мого колишнього партнера. Сподіваюся, це лише коротка поїздка. Імовірно, я все владнаю в тому клятому Нью-Гемпширі десь за тиждень. Коли все закінчиться, я тобі ще раз зателефоную. Можливо, ми прокотимося потягом до Каліфорнії, як в старі добрі часи. Справедливість точно переможе. Повір своєму старому.
Угода щодо цієї будівлі була особливо приємною для Слоута саме через його любов робити все самотужки. Вони із Cойєром спершу домовилися про короткострокову оренду, а тоді (після потоку судових справ) і про оренду на постійній основі. Вони поставили фіксовану ціну за квадратний фут, зробили потрібний ремонт і розповсюдили рекламу, щоб привабити нових орендарів. Залишився лише китайський ресторан на першому поверсі, що платив утричі меншу ренту, ніж вартувало те приміщення. Слоут намагався розважливо поговорити з китайцями, але коли ті збагнули, що він намагається торкнутися питання щодо збільшення орендної плати, то миттю втратили здатність розмовляти англійською і ані слова не розуміли. Слоутові намагання домовитися зупинилися на кілька днів, аж доки він не побачив, як один із робітників виносив відро зі смальцем через задні двері кухні. Настрій у Слоута покращився, і він пішов назирці за робітником у темний вузький провулок і побачив, як той виливає смалець у смітниковий контейнер. Більшого Слоут і не потребував. Наступного дня сітчастий паркан відгородив сліпий завулок від ресторану; а ще за день китайці отримали від інспектора управління здоров’я скаргу та повістку в суд. Тепер кухарчуки були змушені проносити всі відходи, включно зі смальцем, через обідню залу та виливати все до сітчастої конструкції, схожої на собачий вольєр, яку Слоут звів перед рестораном. Справи пішли гірше не можна; відвідувачі відчували дивні, неприємні запахи з того смітника. Власники наново відкрили в собі знання англійської і висловили бажання подвоїти свій місячний платіж. Слоут відповів на те все вдячною промовою, але по суті нічого не сказав. Тієї ж ночі, заливши в себе три великих мартіні, Слоут проїхався від свого дому до ресторану, дістав із багажника бейсбольну биту та розтрощив на друзки широкі вікна. З них колись розгортався чудовий краєвид, але тепер було помітно лише коридор із парканів, який закінчувався невпорядкованим нагромадженням металевих смітникових контейнерів.
Він зробив те все… але в такі миті, по правді, Слоут був не зовсім собою.
Наступного ранку китайці попросили про ще одну зустріч і цього разу запропонували вчетверо збільшити орендну плату.
— Ось тепер ви діло кажете, — відповів Слоут кам’янолицим китайцям. — І ось що я вам скажу. Аби довести, що ми з вами в одній команді, ми оплатимо половину вартості вікон.
Через дев’ять місяців по тому, як «Сойєр & Слоут» стали власниками будівлі, орендна плата зросла настільки, що попередні розрахунки прибутків стали видаватися навіть песимістичними. Наразі ця будівля була одним із найскромніших проектів «Сойєр & Слоут», але Морґан Слоут пишався нею не менше, ніж новими масивними хмарочосами, які вони збудували в центрі міста. Зранку, коли він ішов на роботу (а таке траплялося щодня) повз місце, де колись стояв паркан, воно нагадувало йому про те, скільки всього він зробив для компанії «Сойєр & Слоут» і наскільки логічними були його претензії!
Це відчуття цілковитої правильності його найбільших прагнень знову охопило його під час розмови з Річардом. Зрештою саме для нього Слоут прагнув забрати частку Філа Сойєра в компанії. Саме Річард у якомусь сенсі був запорукою його безсмертя. Його син навчатиметься в найкращій бізнес-школі країни, а опісля здобуде юридичну освіту, щоб потім мати змогу приєднатися до компанії. І тоді Річард Слоут, цілком підготовлений, зможе в наступному столітті очолити складну та елегантну машину — «Сойєр & Слоут» Смішне бажання хлопчика стати хіміком не могло протистояти батьковому наміру зробити з сина людину: Річард достатньо розумний, аби збагнути, що те, що батькова справа значно, чорт забирай, цікавіша, не кажучи вже про те, що ще й набагато прибутковіша, ніж шпортання у пробірках над Бунзенівським пальником. Уся ця маячня про «хіміка-дослідника» зійде нанівець, щойно хлопчик побачить справжній світ. А якщо Річард хвилюватиметься щодо справедливого ставлення до Джека Сойєра, він допоможе йому зрозуміти, що п’ятдесят тисяч доларів на рік та гарантія освіти в коледжі — це не тільки справедливо, а й великодушно. По-королівському. До того ж, хто сказав, що Джек захоче стати бізнесменом чи що він виявить бодай найменші схильності до цього?
А ще ж не треба забувати про нещасні випадки. Може, Джек не доживе і до двадцяти?
— Що ж, наразі треба тільки отримати всі папери. Нарешті чітко розмежувати питання власності, — сказав Слоут синові. — Лілі ховалася від мене надто довго. Тепер у неї не мізки, а сир, можеш мені повірити. Жити їй залишилося, може, десь рік. Тож якщо я не примчу до неї просто зараз, коли мені нарешті вдалося відшукати її, вона й далі буде каламутити воду, а тоді оформить заповіт або вгатить усе, що має, у трастовий фонд. І не думаю, що мамця твого друга дасть мені керувати ним. Ну годі-бо, не хочу завантажувати тебе своїми проблемами. Я лише хотів сказати, що, як раптом ти телефонуватимеш, мене кілька днів не буде вдома. Надішли листа абощо. І не забувай про потяг, добре? Ми ним точно поїдемо.
Хлопчик пообіцяв писати, добре працювати та не хвилюватися ні про батька, ні про Лілі Кавано, ні про Джека.
І згодом, коли слухняний син навчатиметься на останньому курсі Стенфорду або Єлю, Слоут познайомить його з Територіями. Річарду буде лише на шість чи сім років менше, ніж було йому самому, коли Філ Сойєр, в дим обкурившись трави в їхньому першому маленькому офісі в Північному Голлівуді, спершу здивував його, потім розлютив (бо Слоут був певен, що Філ кепкує з нього), а опісля заінтригував партнера (якщо чесно, Філ був надто обдовбаним, аби вигадати всю ту науково-фантастичну ахінею про інший світ).
А щойно Річард побачить Території — якщо він до того часу не здійснить це сам, — вони змусять його змінити свої переконання. Навіть короткий погляд у бік Територій похитне його віру у всезнання науки.
Слоут провів долонею по блискучій маківці та манірно підкрутив вуса. Голос сина завжди вселяв у нього дивний, незрозумілий спокій: поки Річард слухняно йде за ним, усе буде добре, добре і навіки-віків добре[47]. У Спрінгфілді, штат Іллінойс, та в Нельсон-гаузі у Школі Тайєра вже була ніч, тож Річард Слоут повертався зеленим коридорчиком назад до свого столу, можливо, згадуючи щасливі деньки, які давно минули або ще будуть, коли вони проїдуться іграшковою залізницею Слоута на узбережжі Каліфорнії. Він уже бачитиме сни, коли за сотню кілометрів на північ реактивний літак його батька збурить непорушну височінь неба. Тоді Морґан Слоут, сидячи в салоні першого класу, підніме шторку над ілюмінатором у надії побачити місячне сяйво та просвіт у хмарах.
Слоут хотів одразу піти додому. Його дім був за якихось півгодини від офісу — можна перевдягнутися, попоїсти, можливо, нюхнути дрібку кокаїну, перш ніж їхати в аеропорт. Натомість йому доведеться мчати автострадою в Маріну[48]: консультація з клієнтом, що був на межі нервового зриву та міг вилетіти з фільму, зустріч із натовпом шкідників, які заявляли, що проект «Сойєр & Слоут» на Маріна дель Рей забруднює пляж — і то були справи, які неможливо відкласти. Але Слоут пообіцяв собі, щойно владнає все з Лілі Кавано та її сином, почне викреслювати деяких клієнтів зі свого списку — він зараз мав упіймати рибку жирнішу. Тепер він керуватиме цілими світами, і його акції становитимуть куди більше, ніж нещасні десять відсотків. Озираючись назад, Слоут не міг збагнути, чому він узагалі так довго терпів Філа Сойєра. Його партнер ніколи не грав по-справжньому, заради перемоги; він завше перебував у полоні сентиментальних переконань про відданість і честь. Його псувала вся та маячня, яку розповідали дітям, щоб трохи виховати їх, перш ніж остаточно здерти з їхніх очей шори. Банальність, якщо зважати на ставки, за якими він грав тепер, але Слоут не міг забути, що Сойєри перед ним у боргу, отож бо. У грудях запекло так сильно, як під час серцевого нападу, варто було йому подумати, наскільки великим був той борг. По дорозі до свого авто, що стояло на сонячній стоянці за будинком, Слоут засунув руку в кишеню піджака та дістав зім’яту упаковку «Ді-Джел»[49].
Філ Сойєр завжди недооцінював його, і образа досі жалила Слоута. Оскільки Філ уважав його якоюсь дресированою гримучою змією, яку можна випускати лише за певних, цілком контрольованих ситуацій, інші були такої ж думки про нього. Черговий на парковці, селюк у ковбойському капелюсі з загнутими крисами, спостерігав, як він обходив невеличку машину, перевіряючи її на ум’ятини та подряпини. «Ді-Джел» майже загасив вогняну кулю в Слоутових грудях. Він відчував, як комірець ставав липким від поту. Черговий добре розумів, що краще не підлещуватися: минулого тижня Слоут три шкури з нього здер, коли знайшов маленьку подряпину на дверях «БМВ». Морґан бачив, як під час прочуханки зелені очі селюка потемніли від люті, і раптом відчув такий виплеск радощів, що, не припиняючи лаятися, рушив до чергового з потаємними сподіваннями, що той таки наважиться його вдарити. Аж тут чолов’яга враз перегорів; вибачився і спокійно припустив, що, можливо, та
— Заткни свою смердючу пельку, — гаркнув Слоут. — Ця
Тож селюк спостерігав, як Слоут оглядав машину, знаючи, що якщо чоловік знайде хоч найменший недолік на глянці авто, то миттю схопиться за сокиру. Черговий остерігався підходити ближче, навіть щоб вимовити ритуальне «До побачення». Часом із вікна, що виходило на паркувальний майданчик, Слоут бачив, як черговий щось стирає з капота його «БМВ»: пташине гівно або плямку бруду. Ось тобі й ефективний менеджмент, друзяко.
Коли він виїхав з паркінгу, то перевірив дзеркало заднього виду та побачив на обличчі селюка вираз, подібний до того, що з’явився на фізіономії Філа Сойєра в останні хвилини його життя у віддаленій глушині Юти. Слоут усміхався до самого виїзду на автостраду.