— Просто йди прямо, поки я не скажу зупинитися, — прошепотів капітан. Коли він затулив панель, Джек став повільно рухатися крізь абсолютну пітьму. Коридор вигинався навсібіч, іноді підсвічуючись маленьким сяйвом, що лилося крізь шпарину таємних дверей чи крізь вікно над головою хлопчика. Джек швидко перестав орієнтуватися в просторі та сліпо слухався тихих указівок компаньйона. Іноді він відчував смачний аромат смаженого м’яса, а іноді — сильний сморід каналізації.
— Зупинися, — врешті сказав капітан. — Тепер мені доведеться підняти тебе. Підведи руки.
— Я побачу її?
— За секунду дізнаєшся, — буркнув капітан, схопив хлопчика під пахви та підняв над підлогою.
— Перед тобою панель, — прошепотів він. — Відсунь її ліворуч.
Джек наосліп випростав уперед руки та торкнувся гладкого дерева. Воно легко ковзнуло вбік і надмір світла залив прохід. Хлопчик помітив великого, завбільшки з кошеня, павука, що повз стелею. Перед собою Джек побачив простору, як вестибюль готелю, кімнату, заповнену зодягненими в білі шати жінками. Меблі там були настільки розкішно оздоблені, що він миттю згадав усі музеї, які відвідував з батьками. У центрі кімнати на гігантському ліжку лежала жінка; можливо, вона спала або ж просто знепритомніла. Над простирадлом виднілися тільки її голова та плечі.
Раптом вражений Джек мало не закричав від жаху, бо жінка на ліжку була його матір’ю. Там лежала його мама, і вона вмирала.
— Ти побачив її, — прошепотів капітан, міцніше стиснувши руки.
Джек із роззявленим ротом дивився на власну матір. Вона вмирала; він і хвилини більше не міг у цьому сумніватися: навіть її шкіра здавалася блідою і зморшкуватою, волосся втратило свій звичний колір. Медсестри метушилися навколо неї, поправляючи простирадла та переставляючи книжки на столі — бурхлива та нібито надзвичайно важлива діяльність мала приховати те, що вони безпорадні перед хворобою. Медсестри достоту знали, що такій пацієнтці насправді немає чим допомогти. Усіх їхніх можливостей вистачало лишень на те, щоб відтермінувати смерть на місяць чи хоча б на тиждень.
Джек іще раз поглянув на обличчя, що видавалося йому вощаною маскою, і врешті збагнув, що жінка на ліжку не його мати. У неї було кругліше підборіддя, а ніс мав класичнішу форму. Пані, яка вмирала, була Двійником його матері — Лаурою Делосіан. Навіть якщо Спіді й хотів, аби Джек побачив щось іще, йому це не вдавалося: біле непорушне обличчя не казало йому нічого про цю жінку.
— Гаразд, — прошепотів він, ставлячи панель на місце. Капітан опустив його на підлогу.
У мóроці хлопчик спитав:
— Що з нею?
— Ніхто не знає, — відповідь прийшла звідкись зверху. — Королева не бачить, не розмовляє, не рухається…
На мить запала тиша, а тоді капітан торкнувся руки хлопчика та промовив:
— Нам час вертатися.
Вони тихо вийшли з пітьми до запиленої кімнати. Капітан струсив липку павутину з мундира. Схилив голову набік і довго дивився на Джека. Обличчя виказувало тривогу.
— Тепер ти маєш відповісти на моє запитання, — зрештою сказав він.
— Так.
— Тебе відрядили врятувати її? Урятувати королеву?