— Усе гаразд, — повторив Джек і раптом якомога сильніше дав собі ляпаса. —
І світ знову повернувся до звичного фокусу.
Він мало не помер у колисці. Це трапилося в тій старій квартирі, яку сам Джек ледь пам’ятав, а мама називала Палацом омріяного Техніколору[60], бо з вікна вітальні розгортався чудовий краєвид на Голлівудські пагорби. Він мало не помер у колисці, коли його тато й Морґан Слоут пили вино, а якщо ти п’єш багато вина, то маєш часто бігати до вітру. Він знав Палац омріяного Техніколору досить добре, аби пам’ятати, що до найближчої ванної кімнати з вітальні треба йти повз кімнату, яка тоді була дитячою.
Тепер Джек знав, що тоді трапилося: Морґан Слоут підводиться, легко посміхається, каже щось на кшталт «
Якби матір негайно не заскочила подивитися, як він…
Холодний піт запорошив усе тіло.
Все було саме так? Можливо. І серце підказувало, що саме так усе і
У віці шести тижнів син Лаури Делосіан, королеви Територій, помер у колисці.
У віці шести тижнів син Філа та Лілі Сойєрів
Мама завжди завершувала цю історію жартом: як Філ Сойєр мало не розтрощив їхнього «крайслера»[61] дорогою до лікарні, коли Джекі знову почав дихати.
І справді, весело. Аякже.
— А тепер
— Гаразд, — відповів Джек. Хлопчик досі відчував млость, і його хитало. — Гаразд, ход…
—
Праворуч від них була стіна не з дерева, а з грубої парусини. Їй бракувало чотирьох дюймів до підлоги, і в просвітку Джек бачив, як крокують ноги в чоботях. П’ять пар. Солдатські чоботи. Один голос виокремлювався із загального гомону:
— …не знав, що в нього
— Ну що ж, — відповів інший. — Байстрюки самі плодять байстрюків — ти ж і сам добре це знаєш, Саймоне.
У відповідь на це пролунав вибух грубого, порожнього сміху — Джек чув такий сміх у школі від старших хлопчаків, котрі забивали косяки з марихуаною за майстернею та називали молодших таємничими, але чомусь страшними іменами:
— Стуліть пельку! Стуліть пельку негайно! — долучився третій голос. — Якщо він почує, то ще тридцять сонць не встигнуть зайти, як ти опинишся за Зовнішнім Форпостом.
Бурмотіння.