Талiсман,

Якби він тоді втік…

Але він не втік. І, можливо, думав Джек тоді, якщо він зустрінеться з холодними карими очима, то зрештою отримає роботу. Майнет Банберрі, власниця і керівник «Золотої ложки» в Оберні, досить привітно ставилася до Джека, навіть обняла його та поцілувала, а також дала три великих сандвічі на прощання, та його не надуриш. Привітність і навіть удавана доброта не суперечили холодній зацікавленості в прибутках чи навіть у відвертій жадібності.

Мінімальна зарплата в Нью-Йорку становила три долари сорок центів на годину: за законом, ця інформація висіла на кухні «Золотої ложки», написана на яскраво-рожевому великому плакаті. От тільки кухар швидких страв був з Гаїті та ледь-ледь розмовляв англійською. І, як гадав Джек, він точно перебував у країні нелегально. Той хлопець готував, як бог, і ніколи не допускав, щоб картопля чи молюски хоч на мить довше, ніж треба, смажились у фритюрниці. Дівчина, що допомагала місіс Банберрі в обслуговуванні клієнтів, була гарненькою, але несерйозною, та потрапила до господині за програмою для розумово відсталих із Рима. Через це про мінімальну зарплату не могло бути й мови, і шепелява неадекватна дівчина зі щирим захватом повідомила Джекові, що отримує долар і двадцять п’ять центів щогодини і всі гроші тільки її.

Сам Джек отримував півтора долара. Він сторгувався саме на таку суму, але знав, що якби місіс Банберрі не зашивалася — бо її колишній мийник посуду щойно пішов того ранку, просто вийшов випити кави та більше не повернувся, — вона б узагалі не торгувалася; сказала б йому: «Бери бакс і четвертак, малий, або йди собі далі. Це вільна країна».

А тепер, гадав він із невідомим досі цинізмом, який став частиною його нової віри в себе, перед ним місіс Банберрі в особі чоловіка. Жилаво-худий чоловік замість огрядної бабусі, нахмурений замість усміхненої, але, вочевидь, такий самий, як і місіс Банберрі.

— Шукаєш роботу, га? — чоловік у білих штанях і паперовому капелюсі поклав цигарку в стару бляшану попільничку з написом «КЕМЕЛ», що був викарбуваний на денці. Муха закінчила мити лапки та полетіла геть.

— Так, сер, але як ви й сказали, це бар і все…

Тривога знову охопила його. Ті карі очі та жовті білки схвилювали його: то були очі старого котиська-мисливця, що на своєму віку бачив безліч бродячих мишей — таких як Джек.

— Ага, це моя місцина, — сказав чоловік. — Смоукі Апдайк.

Він простягнув Джекові руку. Здивований хлопчик потиснув її. То був короткий і сильний, майже болючий потиск. Тоді Смоукі послабив рукостискання… але Джекову руку не відпустив. — Ну? — запитав він.

— Га? — перепитав Джек, розуміючи, що звучить тупо та трохи налякано — він і почувався тупо і трохи налякано. А ще він хотів, щоб Апдайк відпустив його руку.

— Тебе що, предки не вчили представлятися?

Це було настільки несподівано, що Джек мало не вибовкав своє справжнє ім’я замість того, яким користувався в «Золотій ложці», яке називав людям, які, погодившись підвезти його, цікавилися, хто він. Це ім’я — яке він звик уже вважати своїм «дорожнім іменем» — Льюїс Фаррен.

— Джек Со … ох … Сотель, — сказав він.

Апдайк ще на мить затримав руку малого — його карі очі лишалися непорушними, — а тоді відпустив її.

— Джек Со-ох-Сотель, — сказав він. — Мабуть, найдовше, блядь, прізвище в телефонному довіднику, еге ж, малий?

Джек зашарівся, але промовчав.

— А ти не дуже великий, — сказав Апдайк. — Гадаєш, зможеш поставити дев’яностофунтове барило з пивом на дугу й дотягнути його до ручного візка?

— Гадаю, так, — відповів Джек, не знаючи напевне, чи справді зможе. У будь-якому разі, він гадав, це не буде великою проблемою — у такому мертвому місці, як це, барила, певно, треба міняти тільки якщо пиво в попередньому барилі прокисло.

Ніби читаючи його думки, Апдайк сказав: