Задзеленчав телефон.
Усі троє повернулися до нього, захоплені зненацька різким звуком. На якусь мить апарат видавався Джекові чорним слимаком, що причепився до стіни. То була дуже дивна мить, ніби вирвана з часу та простору. Він устиг роздивитися блідість шкіри Лорі: єдиною барвою на її щоках були червонуваті плямки — спогад про підліткові прищі. Устиг вивчити жорстокі, потаємні риси обличчя Смоукі Апдайка та помітити вени, набряклі на довгих чоловікових руках. Побачив жовтувату табличку над телефоном із написом: «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ».
Телефон усе дзвонив і дзвонив, розриваючи тишу.
Раптом перелякавшись, Джек подумав:
— Візьми слухавку, Лорі, — сказав Апдайк. — Ти що, загальмована?
Лорі пішла до телефону.
— «Пивниця Оутлі», — сказала вона слабким, кволим голосом. Тоді прислухалася. — Алло? Алло?.. Блядь.
Вона з грюкотом кинула слухавку.
— Там нікого. Діти. Часом вони цікавляться, чи нема в нас «Принца Альберта» в бляшанці[94]. Які бургери ти любиш, мальок?
—
— Джек, гаразд, гаразд,
Джек сказав, і Лорі приготувала їх — середньо просмажені, саме такі, як треба, гарячі з китайською гірчицею та бермудською цибулею. Він проковтнув їжу та запив усе склянкою молока. Його тривога розвіялася разом із голодом. Дітлахи, як сказала вона. Та все ж його погляд час від часу повертався до телефону — хлопчику було цікаво.
Коли пробило четверту, двері відчинилися — ніби та абсолютна порожнеча бару слугувала лише привабливою декорацією, що мала на меті заманити Джека всередину, подібно до невинної на вигляд сарраценії зі смачним запахом — і з дюжину чоловіків у робочому одязі повільно зайшли сюди. Лорі увімкнула музичний автомат, пінбол та «Космічних завойовників». Дехто з чоловіків гучно привітався зі Смоукі, що посміхався своїм єхидним осміхом, виставляючи напоказ великий набір замовлених поштою зубів. Більшість замовили пиво. Двоє чи троє — «Чорного росіянина». Один із них, член клубу «Хорошої погоди» (Джек був майже певен щодо цього), — кидав четвертаки в музичний автомат, викликаючи голоси Мікі Джиллі[95], Едді Реббіта[96], Вейлона Дженнінґза[97] та інших. Смоукі наказав йому взяти з комірчини відро зі шваброю та помити танцмайданчик перед сценою, що самотньо стояла, очікуючи на вечір п’ятниці та «Хлопців з долини Дженні». А коли підлога висохне, Смоукі хотів, щоб Джек наніс на неї «Пледж»[98].
— Ти зрозумієш, що роботу виконано, коли побачиш власне усміхнене відображення на підлозі, — сказав Смоукі.
Ось так і розпочалася його служба в «Пивниці Апдайка в Оутлі».
Ну, якщо чесно, не міг він сказати, що Смоукі аж надто збрехав йому. До миті, коли він, поївши, відсунув тарілку та почав працювати, бар був порожнім. Але до шостої вечора в пивницю натовклося з п’ятдесят відвідувачів, і дебела офіціантка Ґлорія прийшла на роботу. Деякі клієнти зустрічали її криками та тюгуканням. Ґлорія приєдналася до Лорі та взялася розносити кілька карафок вина, багато «Чорного росіянина» і океани пива.
Окрім барил з «Бушем», Джек витягував один за одним ящики з пляшками пива. Там, звісно ж, був «Будвайзер», а також деякі улюблені завсідниками місцеві марки: «Дженесі», «Ютіка Клаб», а також «Роллінґ Рок». Руки хлопчика почали вкриватися мозолями, а спина боліла.
Між відвідуванням комірчини за ящиками пляшкового пива та походами туди ж, щоб «витягни мені барило, Джеку» (фраза, яка вже викликала в нього мало не тваринний жах), хлопчик повертався на танцмайданчик зі шваброю, відром та великою пляшкою «Пледжа». Одного разу прямісінько над його головою пролетіла порожня пивна пляшка, дивом оминувши лише на кілька дюймів. Джек відхилився, і його серце забилося швидше, коли пляшка розбилася об стіну. Смоукі вивів п’яного хулігана з бару, ощирившись фальшивими крокодилячими зубиськами. Коли Джек визирнув у вікно, то побачив, що п’яниця з такою силою гамселив лічильник на стоянці, що з нього вискочив червоний прапорець «ПОРУШЕННЯ».
— Ходи сюди, Джеку! — нетерпляче покликав Смоукі з бару. — Тебе ж не зачепило, правда? То прибери цей безлад!
ebooksa