Талiсман,

Дивовиддя Дивовидь.

А тоді він миттєво заснув з важкою маленькою машинкою на колінах. Усе його тіло враз обважніло від сну, і, вмостившись на дерев’яній підлозі, хлопчик відчув блаженну легкість.

Певно, розмова тривала й далі — і багато чого Джекі пропустив. Він піднімався і знову падав, важко і легко водночас, доки грав другий бік платівки «Тато грає на сурмі». У цей час Морґан Слоут, певно, захищав свій план — м’яко, але зі стиснутими кулаками; а як спотворилося його чоло! Тоді він дозволив собі вдати, що його починають переконувати, а потім і остаточно переконують сумніви партнера. Наприкінці розмови, що повернулася до дванадцятирічного Джека Сойєра в небезпечному пограниччі між Оутлі, Нью-Йорком і безіменним селищем на Територіях, Морґан Слоут дозволив собі виглядати не тільки переконаним, а навіть вдячним за пояснення. Коли Джек прокинувся, то найпершим, що він почув, було татове запитання: «Гей, Джек кудись зник чи що?», а другим — слова дядька Морґана: «Чорт забирай, гадаю, ти маєш рацію, Філе. Ти вмієш розпізнати саму суть речей, і в цьому тобі нема рівних».

— Де це, в біса, запропастився Джек? — запитав батько, і Джек заворушився за диваном, по-справжньому прокидаючись.

Чорне таксі глухо впало на підлогу.

— Ага, — сказав дядько Морґан, — peut-être[115], у маленьких діток довгі вушка?

— Ти там, малий? — запитав батько.

Чоловіки підвелися, зі скрипом відсунувши стільці на дерев’яній підлозі.

Хлопчик сказав:

— Ооооох, — і повільно поставив таксі назад собі на коліна. Ноги здавалися ватними й незручними — а коли він підведеться, вони щипатимуть.

Батько розсміявся. Джек почув наближення кроків. Спершу з’явилося червоне повновиде обличчя Морґана Слоута, а біля нього — батькове. Батько всміхався. На мить здавалося, що обидві дорослі голови просто плавають над верхівкою дивана.

— Ходімо додому, соньку, — сказав тато.

Коли хлопчик глянув на обличчя дядька Морґана, то побачив, як підступність просочується крізь його шкіру, заповзає під його щоки веселого товстуна, ніби змія під камінь. Він знову був схожим на татка Річарда Слоута, старого доброго дядька Морґана, який завжди дарував неймовірні подарунки на Різдво і на день народження, старого доброго спітнілого дядька Морґана, якого так легко не помітити. Але на кого він був схожим до того? На персоніфікований землетрус, на людину, що руйнує все по лінії розлому, яка пролягає в його погляді, на щось натягнуте до краю і ладне щомиті вибухнути…

— Як щодо маленької порції морозива дорогою додому, Джеку? — запитав дядько Морґан. — Звучить цікаво?

— Угу, — відповів Джек.

— Ага, можна було б заскочити в кафе у вестибюлі.

— Ням-ням-ням, — сказав дядько Морґан. — Ось тепер ми й справді говоримо про синергію, — і ще раз усміхнувся Джекові.

Це відбулося, коли йому було шість, і тепер, у вирі невагомого падіння поза часом і простором, відбулося знову: жахливий, фіолетовий смак соку Спіді заповнив його рот, просочився крізь ніс — і все те розніжене пообіддя шестирічної давнини знову відтворилося в його свідомості. Він бачив усе так чітко, ніби магічний сік ураз повністю повернув його пам’ять, і це відбулося надзвичайно швидко — лише за декілька секунд. І цього разу Джек зрозумів, що його точно знудить від трунку.

Очі дядька Морґана заволокло димом, і всередині Джека також вкривалося сизим серпанком питання, яке так хотіло, щоб його озвучили…

Хто спровокував?