Талiсман,

Які зміни? Які зміни?

Хто спровокував ті зміни, татку?

Хто…

вбив Джеррі Бледсоу? Магічний сік сам залив рот хлопчика, лоскотав його ніс нудотними ниточками, і щойно Джек відчув пухкий ґрунт під ногами, то здався і виблював — це ж краще, ніж захлинутися. Що вбило Джеррі Бледсоу? Бридка бузкова мерзота ринула з Джекового рота, душачи його, і хлопчик сліпо сіпнувся назад — його ноги приземлилися у високі, жорсткі будяки. Джек розтулив рот, став рачки і чекав — терпляче, як віл — на нову хвилю. Живіт звело, і Джек не встиг навіть застогнати, як смердючий сік рідким полум’ям здійнявся його грудьми і горлом, а тоді вирвався з рота. В’язкі рожеві стьожки слини звисали з його вуст, і Джек слабко відкинув їх. Витер руку об штани. Джеррі Бледсоу, так. Джеррі — ім’я, яке завжди зазначалося на сорочці, мов у працівника бензоколонки. Джеррі, який помер, коли… Хлопчик похитав головою і знову витер долонями рот. Він сплюнув на кущик зубчастої дикої трави, що звивалася по коричнево-сірій землі, наче бутоньєрка на корсажі велетки. Якийсь примарний тваринний інстинкт, природу якого він і сам не збагнув, змусив Джека закидати підпушеним ґрунтом рожеву калюжку блювоти. Інший рефлекс змусив його витерти долоні об штани. Зрештою він поглянув угору.

Джек стояв навколішки в останніх спалахах заграви на узбіччі ґрунтової дороги. Потворний Елрой не гнався за ним — хлопчик миттєво відчув це. Собаки, що сиділи у вольєрі, схожому на дерев’яну клітку, гавкали і гарчали на нього, просунувши морди крізь широкі щілини своєї в’язниці. З іншого боку загону із собаками височіла простора дерев’яна споруда, з якої в безкраю небесну вись долинали крики, дуже схожі на собачий гавкіт. Ці звуки були ідентичними до тих, які Джек щойно чув за стіною в «Пивниці Оутлі»: так п’яні мужлаї горланять один на одного. Бар — певно, як подумалося Джекові, тут він називався б таверною чи трактиром. Оскільки хлопчика більше не нудило від соку Спіді, його ніс уловив всюдисущий дріжджовий запах солоду і хмелю. Джек розумів, що не може дозволити відвідувачам закладу помітити його.

На мить він уявив, як утікає від усіх цих собак, що вищать і гарчать крізь тріщини у вольєрі, а тоді підвівся. Здавалося, що небо над його головою нахилилося й потемніло. А що відбувалося вдома, у його світі? Маленька симпатична катастрофа посеред Оутлі? Може, маленька чарівна повінь або ж маленька затишна пожежа? Джек відійшов назад від трактиру, а тоді рушив кудись убік крізь високу траву. Десь за шістдесят ярдів у вікнах єдиного будинку, який він бачив, запалили товсті свічки. Звідкись справа долинав запах свиней. Коли Джек пройшов половину відстані між трактиром і будинком, собаки припинили вищати й гарчати. Тоді Джек повільно рушив до Західної Дороги. Ніч була темною і безмісячною.

Джеррі Бледсоу.

4

Були там й інші будинки, однак Джек не бачив їх, доки не підійшов упритул. Якщо не брати до уваги пияків у трактирі позаду нього, люди на Територіях лягали спати із заходом сонця. Жодна свічка не горіла у маленьких квадратних вікнах. Темні квадратні будинки обабіч Західної Дороги стояли в дивній ізоляції. Щось із ними було не так, як у оптичних ілюзіях із дитячого журналу, але Джек не міг зрозуміти що саме. Нічого не стояло догори дриґом, нічого не згоріло, ніщо не видавалося екстравагантним і недоречним. У більшості будинків були пухнасті дахи, що скидалися на коротке підстрижене сіно, але Джек подумав, що насправді вони солом’яні — раніше Джек тільки чув про таке, але ніколи не бачив. Морґан, подумав він у раптовому нападі паніки, Морґан з Орріса; і враз побачив їх обох: довговолосого чоловіка в черевиках на високій підошві й вічно спітнілого батькового колегу-працелюба. На мить вони з’єдналися в один образ — кульгавого Морґана Слоута з піратськими кучерями. От тільки не Морґан — Морґан із цього світу — був хибним елементом цього пейзажу.

Джек саме проходив повз приземкуватий одноповерховий будинок, схожий на роздуту клітку для кролів, стіни якої підпирали великі чорні дерев’яні балки, поставлені навхрест. Цю будівлю також укривала підстрижена пухнаста солома. Якби він виходив із Оутлі — чи то пак, тікав з Оутлі, якщо бути чеснішим, — то що б він сподівався побачити в єдиному темному вікні цієї клітки для гігантських кроликів? Відповідь він знав: блимання телеекрана. Але, звісно ж, у будинках на Територіях не було телевізорів, і відсутність кольорових спалахів зовсім не дивувала його. Тут було щось інше, пов’язане з будиночками вздовж дороги, і відсутність цього в пейзажі лишала велику пустку. Ти помічав цю пустку, навіть якщо не міг визначити, чого саме бракувало.

Телебачення, телевізори… Джек ішов далі повз дерев’яно-цегляний будиночок і побачив просто перед собою інше маленьке, мало не для гномів, помешкання, вхідні двері якого відсунулися від дороги лише на кілька дюймів, і Джек посміхнувся сам до себе — це крихітне село нагадало йому Гобіттон[116]. Чи не прийде сюди гоббітівський прокладач кабелів, щоб сказати господині цієї… хижки? собачої будки?.. чи ще чогось там, щоб сказати: «Мем, ми тут прокладаємо кабель у вашому районі, і за маленьку щомісячному плату — приєднуйтеся просто зараз — ви отримуєте п’ятнадцять нових каналів, отримуєте “Міднайт Блю”, всі спортивні і погодні канали, отримуєте…»

І враз він збагнув: ось воно. Перед цими будинками не було стовпів. Не було дротів! Жодні телеантени не врізалися в небо; і не було стовпів, що йшли вздовж Західної Дороги, бо на Територіях не було електрики. Ось чому він не міг визначити відсутній елемент пейзажу. Джеррі Бледсоу був, принаймні певний час, електриком і різноробом у компанії «Сойєр & Слоут».

5

Коли батько і Морґан Слоут згадали це ім’я, Джек подумав, що ніколи раніше не чув його — однак тепер, пригадавши, Джек зметикував, що чув раз чи два прізвище різнороба. Але Джеррі Бледсоу завжди був просто Джеррі, як і було написано на кишеньці його робочої сорочки. «Чи не міг би Джеррі якось полагодити систему кондиціонування повітря?», «Попроси Джеррі змастити петлі на дверях, гаразд? Скрип доводить мене до сказу». І Джеррі з’являвся — у завжди чистих і випрасуваних робочих шатах, із тонким, завжди гладенько зачесаним іржаво-рудим волоссям, у круглих окулярах — і старанно ремонтував усі несправності. Була також місіс Джеррі, яка стежила за тим, аби стрілки на коричневих робочих штанях електрика завжди були гострими й чистими, а також кілька маленьких Джеррі, про яких у «Сойєр & Слоут» обов’язково згадували на Різдво. Джек тоді був дуже маленьким і асоціював ім’я Джеррі з вічним суперником кота Тома, тож він уявляв, що різнороб, місіс Джеррі і маленькі Джеррі жили в гігантській мишачій норі, до якої можна потрапити через арку в плінтусі.

Але хто вбив Джеррі Бледсоу? Його батько і Морґан Слоут, завжди такі милі до дітей Бледсоу різдвяної пори?

Джек ступив крок уперед, у темряву Західної Дороги, бажаючи зовсім забути про різнороба «Сойєр & Слоут» і шкодуючи, що він не заснув одразу ж, як заліз за диван. Понад усе він зараз хотів заснути — і хотів він цього значно більше, ніж тривожних думок про розмову, поховану шість років тому, яка знову прокинулася в ньому. Джек пообіцяв собі: щойно переконається, що принаймні на кілька миль відійшов від останнього будинку, знайде для себе місце поспати. Згодиться поле, навіть канава. Ноги більше не хотіли йти далі; здавалося, усі м’язи і навіть кістки подвоїли свою вагу.

Це було після одного з тих випадків, коли Джек пішов за батьком у певне закрите місце і з’ясував, що Філ Сойєр кудись зник. Пізніше батькові вдавалося втікати зі спальні, з їдальні, із конференц-зали «Сойєр & Слоут». Цього разу він здійснив свій таємничий трюк у гаражі біля будинку на Родео-Драйв.

Заховавшись, Джек сидів на невеличкому узвишші, яке найбільше з усього, що є в цій частині Беверлі-Гіллз, скидалося на пагорб, і побачив, як батько вийшов із будинку через головні двері, перетнув моріжок, шукаючи в кишенях ключі чи гроші, і зайшов у гараж з чорного входу. За мить білі ворота в правій стіні мали піднятися — але вони вперто лишалися непорушними. Тоді Джек збагнув, що татова машина там, де вона й була весь суботній ранок: припаркована біля дороги перед будинком. Машина Лілі поїхала — мати поклала до рота сигарету і заявила, що бажає податися на показ фільму «Мототрек» від режисера «Коханої Смерті», і краще б нікому не намагатися спинити її — тож гараж був порожнім. Кілька хвилин Джек чекав на те, що щось трапиться. Ні чорний хід, ні великі вхідні ворота не відчинилися. Тоді Джек ковзнув униз трав’янистим узвишшям, підійшов до гаража і зайшов усередину. Велике знайоме приміщення було порожнє. Патьоки темного мастила візерунками вкривали сіру бетонну підлогу. Інструменти висіли на сріблястих гаках, вбитих у стіни. Джек здивовано буркнув, гукнув: «Тату?», — і знову роззирнувся.

Цього разу він побачив цвіркуна, що стрибнув у затінок стіни, і на якусь мить Джек мало не повірив у те, що магія — реальна, що якийсь злий чаклун проходив повз і… цвіркун стрибнув на стіну і прослизнув у невидиму щілину. Ні, його батька не перетворили на цвіркуна. Звісно ж, ні. «Гей», — гукнув хлопчик — здається, до себе самого. Він пішов назад до чорного ходу і вийшов із гаража. Сонце осяяло соковиті весняні моріжки Родео-Драйв. Варто було когось покликати, але ж кого? Поліцію? Мій татко зайшов у гараж, я не зміг його там знайти і тепер злякався…

За дві години Філ Сойєр прийшов з боку Беверлі-Вілшир. Він ніс свій піджак через плече і послабив вузол краватки — Джекові здавалося, що він схожий на людину, що повертається з навколосвітньої подорожі. Джек зіскочив зі свого тривожного узвишшя й побіг до батька. «А ти добре бігаєш, — сказав батько, всміхаючись, коли Джек обхопив його за ноги. — А я думав, ти спиш, Джеку-Мандрівнику».

Коли вони вже підходили до доріжки, то почули телефонний дзвінок, і якийсь інстинкт — може, то був інстинкт триматися ближче до батька — змусив Джека молитися, аби телефон продзвенів уже з дюжину разів, і хто б там не телефонував, він повісить слухавку до того, як вони з татом підійдуть до вхідних дверей. Батько скуйовдив волосся на Джековій голові, поклав велику теплу руку йому на потилицю, а тоді відчинив двері й за п’ять довгих кроків дійшов до телефону. «Так, Морґане, — почув Джек батьків голос. — Що? Погані новини? Так, краще скажи мені». Далі — довга мить мовчанки, протягом якої Джекові вдалося розчути металево-деренчливий голос Морґана Слоута, що зміївся телефонними дротами: «О, Джеррі. Господи. Бідний Джеррі. Я зараз буду». Тоді батько глянув просто на Джека — не всміхнувся, не підморгнув, не зробив нічого — але чітко показав, що вони — одна команда. «Я приїду, Морґане. Доведеться взяти Джека, але він може зачекати в машині». М’язи хлопчика розслабилися, і він відчув таке полегшення, що навіть не запитав, чому йому доведеться сидіти в машині, хоча зазвичай він завжди питав про це.

Філ проїхав з Родео-Драйв до готелю Беверлі-Гіллз, повернув ліворуч на Сансет-бульвар і спрямував авто до офісної будівлі. Він не зронив ані слова.