Байки проти ночі

— Що друга?

— З водієм… вони там ібуца, — повідомив він злякано-радісно.

— І ти весь цей час стирчав під дверима, замість того щоб раніше… — почав Андрій.

— Як це — ібуца? — запитав я.

— Дивися, не знає! — захоплено заволав Тхорик.

— Та не «ібуца», — стомлено промовив Ігор і вніс редакторську правку.

Не те, щоб я раніше не чув цього слова десь на вулиці чи, може, в компанії друзів брата, просто не звертав уваги і, звичайно, не знав, що воно означає. Це зараз діти можуть запросто пройти телевізійний курс сексуального лікнепу раніше ніж навчаться писати власне ім’я. Лише Богу відомо, що при цьому діється в їхніх головах. Але тоді все було інакше. Я не впевнений, що краще, просто інакше.

— Ну, це… чорт!.. Злягаються… — зажестикулював Андрій, намагаючись донести до мене значення загадкового слова за допомогою багаторазового стикування вказівного пальця однієї руки і напівстислої в кулак другої. — Ясно?

Будьте вибачливі, але тоді я так нічого й не зрозумів. Минув, може, рік чи два, перш ніж до мене щось почало доходити.

На цьому інцидент з новеньким був вичерпаний, і ми знову повлягалися у свої ліжка. Пізніше я зрозумів, як усім нам тоді пощастило.

Раптом з’ясувалося, що таємничий голос Рената заговорив, і він почав розповідати історію про одного чоловіка, з яким сталося велике лихо: хтось збив на дорозі його маленького сина, який повертався зі школи. А щоб замести сліди, мабуть, запхав хлопчика, який утратив свідомість, у машину і щез у невідомому напрямку — про це стало відомо від кількох свідків. Ніхто, на жаль, не запам’ятав номера автомобіля, тільки марку й колір (яскраво-червона «копійка»), — та хіба мало у великому місті червоних тачок. Оголосили розшук, але, ясно, все марно. Коротше, ніхто не міг допомогти.

Тиждень потому, як зник хлопчик, змучений переживаннями батько, гадаючи, живий його син чи ні (ну, наприклад, ті, хто збив його на дорозі, могли просто викинути тіло хлопчика десь за містом або закопати в лісі — уточнив Ренат, хоча було видно, що він вигадує історію на ходу. Річ у тім, що коли його таємничий голос говорив, то подробиці завжди приходили самі), зустрівся зі слідчим, який вів справу, щоб поговорити чи не може й він підключитися до розшуків сина. Слідчий спочатку відповів, що це абсолютно неможливо, але, поміркувавши, раптом запропонував зустрітися в тихому барі, аби поговорити про щось особливе. Виглядало так, немов він на щось зважився.

«Є один спосіб», — сказав слідчий, коли вони знову зустрілися. І повідав, як одного разу він сам потрапив у безвихідну ситуацію, і тоді давній друг зробив для нього те, що зараз він збирається зробити для цього чоловіка. І додав: працюючи слідчим, він багато років стримував себе, щоб не скористатися такою можливістю. Але зараз зважився, бо в нього теж був син, якого дорогою зі школи збила машина, тільки він тоді помер на місці.

Потім слідчий сказав, що є хтось — він не пояснив, хто саме, бо сам не знав, — здатний допомогти в особливо важких справах, у будь-яких чи майже в будь-яких. Але скористатися його послугою можна тільки раз і не більше. Не більше. (Він також підкреслив, що розповісти комусь можна теж лише один раз, бо… Щоправда, він не уточнив, що може трапитися, оскільки сам так не робив. Загалом, треба бути дуже уважним, аби не використати цю можливість марно — заради незначного дріб’язку.) Для цього необхідно в певному місці залишити зеленою крейдою знак — зигзаг, схожий на блискавку. І тоді цей чоловік (якщо це взагалі людина) знайде його сам.

Спочатку чоловік вирішив, що слідчий або добряче напився, або хоче його розіграти: надто все сказане було схоже на неправду. Ну, наприклад, навіть якщо й існував хтось, хто міг знайти його сина, то яке до цього має відношення якийсь дурнуватий знак у якомусь дурнуватому місці та ще й зеленою крейдою! Але, дивлячись на слідчого, герой історії Рената все ж таки завагався, що той знущається з нього, і стримався. Просто подякував і пішов додому. А вночі, лежачи поруч із дружиною, яка вперше по-справжньому заснула за цей страхітливий для них тиждень, він усе-таки подумав: хіба є що втрачати? А якщо він, можливо, й виглядатиме дурнем, то хто ж про це дізнається. Навіть його дружина про дивну розмову зі слідчим нічого не знала.

Уранці він купив у магазині шкільного приладдя набір кольорової крейди, залишив лише зелену, решту викинув і прийшов на потрібне місце (мені воно уявлялося темним підворіттям старого будинку, де давно вже ніхто не жив. По кутках там навіть удень гойдалися лиховісні тлусті тіні й тихо підвивав невидимий вітер у похмурій глибині порожніх кімнат. Хоча насправді ж я ніколи не бачив таких будинків). «От я і зробив», — думав він, повертаючись додому. А потім, незважаючи на те що не дуже вірив в успіх цієї затії, таки відправив того самого дня дружину до родичів в інше місто. Так, про всяк випадок.

Коли ж він повернувся ввечері додому з вокзалу після того, як посадив дружину на потяг, хтось його вже чекав, сидячи в кріслі у вітальні. Великий темний силует вимальовувався на тлі вікна. Герой Рената так злякався, що навіть не здогадався увімкнути світло в кімнаті, а так і завмер у дверях, наче його ноги примерзли до підлоги.

«Ти знаєш умови. Це буде єдиний раз. І не більше, — низьким голосом сказав йому гість, аж посуд у серванті задзеленчав. — Інакше заплатиш за мою послугу. — Він повернув голову, і чоловік відчув усім єством, як гість на нього дивиться крізь темноту. — Твій син ще живий, уранці ти його матимеш».

Так і трапилося: вранці, коли він прокинувся, хлопчик — поранений і дуже змарнілий, але все-таки живий — уже лежав у своїй кімнаті. Батько відразу зателефонував слідчому, щоб сповістити про це й подякувати йому за пораду. Але той зробив вигляд, наче він не розуміє, про що йдеться і як хлопчик зміг повернутися додому. Батько розгубився, дивуючись, але згадав, як злякався минулого вечора, коли з’явився гість, зрозумів, у чому тут річ, і облишив цю тему.

Слухаючи історію Рената (він її не назвав, але в мене на язику вже крутилося «Один раз»), я постійно намагався уявити, ким же був той загадковий гість. І раптом згадав того Дощового чоловіка, про якого вчора згадували хлопці. Напевно, мою пам’ять розбурхала історія Рената. Я ж так і не з’ясував, про що тоді йшлося. Поки не з’ясував. Але тепер уже точно не забуду. Я навіть знав, у кого запитати, — ну, звичайно, в Рената, у кого ж іще. Навряд чи хтось інший підійшов би для цього краще. Цікавість тієї миті мене так і розпирала. Я твердо вирішив, що зроблю це за першої ж нагоди.