Байки проти ночі

22
18
20
22
24
26
28
30

— І ось минуло чимало років, — продовжував Ренат, — багато чого змінилося в житті тієї родини. Хлопчик виріс і поїхав навчатися кудись далеко від родини, а його батько… До речі, син розповів, що ті люди, які його збили, справді вивезли його до лісу, бо дуже злякалися. Розумієте, вони думали, ніби за плямами на одязі… ну і ще там за чимось… їх зможуть знайти. З’ясувалося, що хлопчик був поранений легко, і коли зловмисники поїхали, він довго блукав лісом, харчувався ягодами, поки не знепритомнів. А коли розплющив очі, то з’ясував — він уже у своїй кімнаті й не може згадати, що з ним трапилося.

Так ось, його батько згодом зв’язався з лихими людьми. І якось програв одному бандиту в карти величезні гроші. Йому призначили термін сплати боргу, погрожуючи вбити. Разом із дружиною. Тільки таких великих грошей у нього все одно не водилося і взяти їх було ніде.

Тоді він згадав про рятівника свого сина — того загадкового гостя. Минуло багато часу, і він уже втратив свій страх. Та й умова чоловіка почала здаватися не такою вже й важливою, як раніше. А от його самого, все ж таки збиралися вбити бандити. І він вирішив, що це — єдиний вихід. Знову купив зелену крейду, а потім, як і колись, відправив дружину до родичів (їй він так і не розповів, як насправді повернувся додому їхній син. Він узагалі нікому ніколи про це не розповідав.), пішов на те саме місце, залишив там знак, після чого повернувся в дім і став чекати, не запалюючи світла… — Ренат замовк.

Так промайнула, напевно, ціла хвилина — у цілковитій тиші, якщо не зважати на легке потріскування вогню у грубці.

Нарешті хтось не витримав:

— То що ж було далі?

— Нічого, — сказав Ренат. — Це все. Кінець.

— Як це — КІНЕЦЬ?! — закричали всі обурено. — Не може бути! Неможливо так — щоб кінець! І взагалі, що це за слово таке дурне!

— Гей, припини, це нечесно! — все голосніше чулися в палаті розлючені голоси.

— Ні, кінець, — з легким сміхом відповів наш оповідач.

— Далі! Давай далі! — зажадав я, здається, навіть скочивши на ноги.

Але Ренат був невблаганним.

З віком я зрозумів, що тільки така кінцівка могла зробити подібну історію по-справжньому гарною. А Ренат, на наше щастя й нашу ж невдячність, знав про це вже тоді.

Розчаровані й усе ще обурені (однак, думаю, глибоко в душі розуміючи, що Ренат має рацію. До того ж це була його історія), ми відчалили в осінню ніч на своїх одиночних каное.

Якийсь час я міркував над почутою оповідкою, що поступово почала переплітатися в моїй голові зі здогадами, хто ж такий цей Дощовий Чоловік, поки непомітно не випустив берег з уваги…

Завершився ще один день у «Супутнику» — черговий життєвий розділ, щоб уранці, пройшовши через маленьку смерть уночі, воскреснути знову, з нового рядка.

* * *

…І час пішов.

Я не помилився щодо лікування, яке мені призначила лікарка. Непогано для семи років. І для десяти, до речі, теж. Бо в тридцять, якщо хворієш на щось постійно, розбиратися в таких речах ти просто мусиш.

Освоїтися в «Супутнику», як я вже говорив раніше, виявилося неважко. В дитинстві нам набагато легше змінити антураж, ми ще вміємо ставитися й до серйозних проблем, і до дрібниць із належним презирством, не дозволяючи їм паскудити наше життя. Особливо до дрібниць. Ви помітили їхню наймерзеннішу здатність — поволі зростати разом із нами? Напевно, тому що це ми їм дозволяємо.

Можливість поговорити з Ренатом з’явилася в четвер по закінченні шкільних занять. Повертаючись до корпусу, я побачив, як він самотньо бреде осторонь від інших. Підбігши до нього ззаду, пішов поряд і нарешті запитав про те, що мене мучило.