Байки проти ночі

Приходь… приходь, коли знову піде дощ…

Ніхто не здивувався, коли наступного дня батьки забрали Шкелета додому, влаштувавши перед від’їздом грандіозний скандал. Медсестру, яка верховодила в тандемі «стерв» і яку ми прозвали Кобилою за довгі зуби, відразу звільнили, другу перевели до дорослого відділення. Більше жодної з них ми не бачили. Напевно, комусь пощастило. Завдяки хлопчику, про якого нічого не відомо, крім його нездатності вимовляти «с», і про якого ми так нічого й не дізналися.

До мене тільки в останні дні перебування у «Супутнику» остаточно дійшло, що ніхто з нас не був із повної родини. Точніше, ні в кого не було батька. Немов якась невідома сила визначала тієї осені (а може, й не тільки тієї), кому бути серед нас. А Шкелет, через якийсь недогляд порушивши це правило, начебто був цьому підтвердженням. Дивно, адже я дотепер відчуваю, що все саме так і є.

Та це в майбутньому, а поки я просто стояв біля вікна, вдивляючись у тисячооку від тьмяного блиску падаючих крапель темноту, і слухав гукання Дощового Чоловіка.

Він кликав мене.

Нас.

* * *

— Куди подівся ваш Рома? — поцікавилася училка наступного дня, ковзнувши поглядом по класу, коли ми розсілися за партами. Ромка відразу потрапив до числа її мазунчиків, оскільки, на відміну від інших, примудрявся якимось незбагненним чином зберігати старанність в умовах тутешньої школи. Словом, справжній відмінник. Найцікавіше, що саме таке враження він і справляв з першого погляду, а в житті це зустрінеш не так часто.

— І справді, де очкастий? — завертіли головами Андрій з Ігорем, та й усі ми.

— Хіба ви не виходите з корпусу разом? — звичайно, училка мала рацію: ми рідко ходили на заняття порізно, найчастіше розбивалися на окремі групки, особливо, коли поверталися назад.

— Може, відстав і заблукав? — припустила вголос котрась із дівчаток.

— Територія досить велика… — зазначила училка, розмірковуючи.

— Окуляри запітніли, і він збився з дороги, — вставила Нонна, однак її жарт не викликав особливого сміху в інших.

— Навряд чи міг заблукати, — сказав Ігор і кивнув на мене. — Він приїхав сюди одночасно з Юрою. Та й майже увесь шлях навпрямки.

— Гаразд, — училка сіла за свій стіл і розкрила класний журнал. — Давайте трохи почекаємо, напевно, він зараз прийде.

Я про себе подумав, що Ромка міг з неуважності забути взяти зошит або якийсь підручник, згадати про це дорогою й непомітно повернутися, нікого не попередивши. Таке цілком могло трапитися.

Але час минав. П’ять хвилин, десять, а він усе не з’являвся.

— Медсестри зазвичай передають мені записку, якщо когось забирають, — у голосі училки вчувалося хвилювання.

— Ні, я точно бачила, як він виходив разом з усіма, — заявила Рита, подружка Нонни.

Учителька задумано дивилась у вікно, за яким сумно мжичив дощ.

— Дивно… Він мені завжди здавався таким серйозним хлопчиком.