— Він повернув, коли ми вийшли, — раптом подав голос Тхорик.
— Чому ти відразу не сказав?
— Не знаю, — зніяковів Тхорик, опускаючи очі додолу; може, через те що тепер усі дивилися на нього, а може, з іншої причини.
— Навіщо він повернув? — училка поволі підійшла до парти, за якою він сидів разом з одним із «фуфлижників».
— Здається, когось там побачив… Я не знаю…
— І нічого не говорив?
— Ні.
— А в який бік він пішов?
— Здається, туди… — пробелькотів Тхорик, вказуючи пальцем на середину класної дошки, немов перебував не в приміщенні, а на вулиці.
— У бік футбольного поля, чи що? — швидко зорієнтувався Ігор.
— Так, здається…
— То
— Точно, — кивнув Тхорик. — Здається…
Я мало не порснув, але встиг прикрити рота долонею.
— А у вухо хочеш дістати? — зітхнув Андрій, незлобиво дивлячись на Тхорика.
— Зда… Ох, бля, ні! — пробурмотів той, чим викликав нервовий сміх навіть у вчительки. Проте тепер стало цілком ясно, як сильно він наляканий.
Я, втім, теж відчував неприємні порухи в грудях. І не один я…
— Знаєте що? — звернулася училка до всіх. — Давайте вийдемо й пошукаємо його. Але тільки… — вона відразу ж підняла руку, закликаючи зупинитися: — Тільки хлопчики з першої палати. Адже він із першої, так? Інші хай відкриють свої підручники і… займуться чимось. Я перевірю, коли ми повернемося.
Мабуть, їй хотілося розв’язати проблему самостійно, щоб уникнути можливих неприємностей. Бо дорослі майже завжди побоюються
Надягнувши куртки, шарфи й шапки, ми: Ігор, Андрій, Ренат, Тхорик і я (на місце Шкелета, який відбув раніше, ще нікого не встигли взяти, а Богдан готувався йти до школи тільки наступного року) — на чолі з училкою вийшли на вулицю й поволі рушили в бік футбольного поля, пильно озираючись навкруги, щоб не проґавити зниклого очкастого Ромку.