— Тоді тобі треба звернутися до Філіпа, а не до мене. Про його володіння луком ходять легенди.
— Твій батько казав мені, що Ізабо була навіть кращим стрільцем. — Я користувалася її луком, але наразі від нього її вміння мені не передалося.
— Він казав так тому, що маман — єдина істота, якій вдалося всадити стрілу Купідона йому в бік. — Метью кивнув на лук. — Дай сюди, я прилагоджу тобі тятиву.
Після моєї першої спроби приладнати тятиву до кільця на моїй щоці залишилася довга червона смуга. Для того, щоб зігнути лук і щоб співпадали його верхній кінець із нижнім, треба було мати величезну фізичну силу та неабияку вправність. Уперши нижній кінець лука в своє стегно, Метью однією рукою нагнув його верхній кінець, а другою відв’язав тятиву.
— У тебе це так легко виходить. — Там само легко, як він витягнув корок із пляшки шампанського в сучасному Оксфорді.
— Дійсно легко. Бо, будучи вампіром, я мав більше тисячі років практичного досвіду, — посміхнувся Метью, подаючи мені лук. — Пам’ятай: тримай плечі прямо, над пострілом довго не думай, а тятиву спускай легенько і плавно.
Ага — легко сказати! Я повернулася до мішені. Кількома кинджалами Метью пришпилив до копиці сіна м’яку шапку, камзол та сорочку. Спершу я подумала, що головне — у щось влучити: у шапку, камзол чи сорочку. Але Метью пояснив, що мета — влучити в те, у що я цілилася. І підкріпив цю тезу, поціливши однією стрілою в копицю. Потім він оточив її проти годинникової стрілки колом іще з п’яти стріл, після чого розщепив центральну стрілу шостою.
Витягнувши стрілу з сагайдака, я вставила її, глянула, прицілюючись, уздовж своєї лівої руки й натягнула тятиву. І завагалася: лук вже встиг збитися з прицілу.
— Стріляй! — різко кинув Метью.
Коли я спустила тятиву, стріла, свиснувши повз копицю, пласко вдарилася об долівку.
— Дай спробую ще раз, — сказала я, простягаючи руку до сагайдака, що стояв у мене біля ноги.
— Колись я бачив, як ти вистрелила відьмовогнем у вампірку й пропалила в її грудях діру, — спокійно мовив Метью.
— Я не хочу говорити про Жюльєту. — Я спробувала вставити стрілу, але руки мої тремтіли. Я опустила лук. — І про Шамп’є я теж нічого не хочу чути. А також про те, що мої здібності та сила кудись начебто щезли. Я не хочу нічого чути про мою здатність змушувати фрукти в’янути і бачити кольори та світло, випромінювані людьми. Ми можемо про це хоча б на тиждень забути? — Я була роздратована тим, що мої здібності (або відсутність таких) вже встигли стати розхожою темою розмов.
— Стрільба з лука задумувалася як засіб пришпорити й оживити твою здатність метати відьмовогонь, — уточнив Метью. — І розмова про Жульєту тут може допомогти.
— А чому б не задумати все це просто як можливість для мене повправлятися у стрільбі з лука? — сердито спитала я.
— Тому що нам треба збагнути, чому твої здібності й сили зазнали змін, — спокійно відказав Метью. — Підніми лук, натягни тятиву і випусти стрілу.
— Цього разу хоч у сіно влучила, — прокоментувала я, коли стріла застрягнула у верхньому правому куті копиці.
— Ти прицілилася надто низько.
— А тобі від цього неабияка втіха.
Вираз обличчя Метью змінився на серйозний.
ebooksa