— Досить, — різко кинула я і торкнулася плеча малого. Той аж зіщулився від страху. Перед моїми очима блискавично пронеслася картина: якийсь чоловік своєю дужою рукою б’є хлопця, і той відлітає аж під стіну. Торкаючись пальцями шорсткої сорочки, яка була єдиним захистом малого від холоду, я відчула великий синець, спричинений внутрішнім крововиливом. — Як тебе звати?
— Джек, ласкава пані, — прошепотів хлопець. Метью й досі тримав кинджал біля його вуха, і на нас уже почали звертати увагу перехожі.
— Прибери свого ножа, Метью, цей хлопчина не становить загрози жодному з нас.
Метью буркнув і неохоче прибрав кинджал від хлопцевого вуха.
— А де твої батьки?
— Нема в мене батьків, — знизав плечима Джек.
— Енні, відведи хлопця додому, нехай Франсуаза нагодує його і вдягне. Якщо зможете, викупайте його в гарячій воді й покладіть до ліжка П’єра. Він має виснажений вигляд.
— Не слід брати до себе кожного лондонського волоцюжку, Діано, — зауважив Метью і, щоб надати своїм словам більшої ваги, з силою загнав кинджал у піхви.
— Він може стати у пригоді Франсуазі, щоб бути в неї на побігеньках, — сказала я, прибираючи хлопцеві з лоба довге пасмо волосся. — Ти ж працюватимеш на мене, Джеку?
— Еге ж, пані, — відповів хлопець. Його живіт гучно забурчав, а в обережних очах з’явився проблиск надії. Моє відьмине третє око широко розкрилося, вдивляючись у хлопців порожній шлунок та його слабенькі тремтячі ноги. Я витягнула кілька монет зі свого гаманця.
— Коли йтимете додому, купиш у майстра Праєра шматок пирога, Енні. Хлопець ось-ось впаде від голоду, а пиріг допоможе йому протриматися, поки Франсуаза не нагодує його як слід.
— Слухаю, господине, — сказала Енні. І, схопивши Джека за руку, потягла його в бік району Блекфраєрс.
Метью похмуро глянув на їхні спини, що віддалялися, і потім — на мене.
— Гадаєш, ти робиш цьому хлопцю велику послугу? Цей Джек — якщо це його справжнє ім’я, в чім я щиро сумніваюся — і року не протягне, якщо продовжуватиме красти.
— Ця дитина не протягне й тижня, якщо якийсь дорослий не візьме на себе відповідальності за його долю. Як ти там казав: «Любов, турбота дорослих та затишне місце, де можна перечекати бурю?»
— Не обертай проти мене моїх же слів, Діано. То я казав про нашу дитину, а не про якусь безпритульну істоту. — Метью, якому за останні кілька днів довелося перебачити більше відьом, аніж за все попереднє життя, був явно налаштований агресивно.
— Я теж колись була безпритульною істотою.
Мій чоловік відсахнувся так, наче я його ляснула по щоці.
— Тепер його не так-то легко вигнати, еге ж? — Не чекаючи на його реакцію, я продовжила: — Якщо ми не візьмемо Джека до себе, то тоді його можна відвести просто до отця Габбарда. Там йому або домовину підберуть відповідного розміру, або підхарчуються на вечері його кров’ю. І в обох випадках йому буде краще, аніж і далі вештатися лондонськими вулицями, конаючи від голоду й холоду.
— Ми маємо достатньо слуг, — холодно зауважив Метью.