— А прізвище? Чи ви, мабуть, знаменитість на кшталт Холстона або Шер?
Раптом я наочно і виразно побачила, якою була б зустріч мого батька з одним із моїх хлопців, якби він був живий тоді, коли я була вже підлітком. Мої очі налилися слізьми.
— Метью має багацько прізвищ. Просто… просто це складно пояснити, — сказала я і удавано чхнула, щоб приховати сльози.
— Наразі підійде Метью Ройдон, — сказав Метью, заволодіваючи батьковою увагою. І вони нарешті потиснули один одному руки.
— Значить, ви вампір, — сказав батько. — Ребека страшенно хвилюється через практичні аспекти ваших стосунків із моєю донькою, бо Діана іще навіть на велосипеді їздити не навчилася.
— Та годі тобі, татку. — Щойно ці слова вискочили у мене з рота, як я почервоніла, мов буряк. Бо сказала це так, наче мені й справді було лише дванадцять. Метью посміхнувся, і ми рушили до столу.
— Сідайте, вип’єте вина, Стівене, — запропонував Метью, подаючи йому келих, і підсунув мені крісло. — Ви, напевне, пережили шок, побачивши Діану.
— Ще б пак! Утім, то був приємний шок. — Батько сів, відсьорбнув вина, схвально кивнув і, роблячи над собою явне зусилля, перебрав на себе ініціативу. — Що ж, — жваво сказав він, — ми поздоровкалися, ви запросили мене до себе. І ось ми вже випили. Тобто виконали увесь західний ритуал привітання й зустрічі. А тепер перейдімо до справи. Що ти тут робиш, Діано?
— Я? Це ти що тут робиш? І де мама? — спитала я, відсовуючи вино, яке налив мені Метью.
— Мати вдома, глядить за тобою. — Батько з веселим здивуванням похитав головою. — Аж не віриться. Ти не можеш бути більш ніж на десять років молодшою за мене.
— Я завжди забуваю, що ти значно старший за матусю.
— Зустрічаєшся з вампіром, а сама щось маєш проти нашого роману між травнем та груднем? — Хитромудрий вислів батька розсмішив мене.
А сміючись, швидко зробила подумки деякі розрахунки.
— Значить, ти прибув сюди з приблизно вісімдесятого року?
— Еге ж. Отримав, нарешті, свої звання та титули і подався дослідженнями позайматися. — Стівен окинув нас уважним поглядом. — Так ви познайомилися в цьому місці й саме в цей час?
— Ні. Ми зустрілися у вересні 2009 року в Оксфорді. У Бодлійській бібліотеці. — Я зиркнула на Метью, і той підбадьорливо посміхнувся. Я перевела погляд на батька і глибоко вдихнула. — Я маю здатність подорожувати в часі — як і ти. А Метью я взяла з собою.
— Я знаю, що ти можеш мандрувати в часі, кицюню. Минулого серпня ти до смерті налякала матір, коли кудись зникла на свій день народження. Дитинча, що мандрує в часі — це найстрашніший кошмар для будь-якої матері. — Батько глянув на мене, хитрувато примружившись. — Отже, ти маєш мої очі, вуха, запах і здатність до часових подорожей. Може, щось іще?
Я кивнула.
— Я вмію ткати заклинання.
— О! Ми сподівалися, що ти матимеш схильність до вогню, як і твоя мати, але, бач, помилилися. — Батько якось знітився й понизив голос. — Тобі, мабуть, не слід розповідати про свій талант у компанії інших відьом. А коли вони намагатимуться навчити тебе своїм заклинанням, то нехай ті заклинання в одне вухо влітають, а з другого — вилітають. Навіть не старайся їх запам’ятати.
ebooksa