— Жага крові? — спитала я переляканим шепотом.
— Не всі з нас мають до неї схильність. Ця хвороба в крові в Ізабо, вона передалася їй від її «творця», а Ізабо передає її своїм дітям. Бог милував Ізабо та Луї, в них ця хвороба не проявилася, зате вона проявилася в Метью та Луїзи. І у сина Метью — Беньяміна.
Хоча я й не знала нічого про сина Метью, він уже розповідав мені історії про Луїзу, від яких волосся ставало сторча. Ця сама успадкована схильність до нестриманості проявилася і в моєму чоловікові, і він міг передати її й нашим майбутнім дітям. Не встигла я подумати, що нарешті дізналася про всі таємниці Метью, котрі тримали його від мого ложа, як з’явилася іще одна: страх передати мені спадкове захворювання.
— А що підштовхує цю жагу? — хрипко спитала я, ледь проштовхнувши слова повз тугий клубок у горлі.
— Багато що, але найбільша схильність до кривавого сказу буває у нього тоді, коли він втомлений або голодний. Коли цей сказ охоплює його, то Метью стає сам не свій, бо під тиском жаги крові він починає діяти всупереч своїй справжній вдачі.
«Елеонора… А чи не жага крові стала причиною загибелі цього великого кохання Метью, коли вона опинилася поміж Метью та Болдвіном?» — подумала я. Його часті застереження про схильність до несамовитості та про небезпеку, яку ця схильність може спричинити, враз набули для мене конкретності й реальності. Як і мої приступи паніки, ця жага крові була фізіологічною реакцією, яку Метью ніколи не зможе взяти під свій повний контроль.
— Це через це ви наказали йому сьогодні прийти сюди? Щоб він усьому світу продемонстрував свою вразливість? — спитала я Філіпа, закипаючи люттю. — Як ви могли?! Ви ж його батько!
— Ми — зрадливе плем’я. Я навіть не виключаю, що одного дня нападу на нього, — відповів Філіп, знизавши плечима. — І на тебе, відьмо, теж можу напасти.
Зачувши це, Метью різко крутнувся — і тепер уже він притискав Філіпа до стіни. Та не встиг він повністю скористатися своєю перевагою, як Філіп примудрився вхопити його за шию. І вони завмерли в такій позиції, мало не торкаючись один одного носами.
— Метью! — різко скрикнув Філіп.
Та його син, утративши рештки людяності, продовжував тиснути. Я побачила, що єдиним його бажанням було взяти гору над супротивником, а, може, навіть убити його.
У наших нетривалих стосунках бували моменти, коли страхітливі народні легенди про вампірів набували цілком реального сенсу, і цей момент був одним із них. Але я хотіла повернути собі свого Метью. І ступила крок у його бік, але від цього його шаленство тільки стало іще лютішим.
— Не підходь ближче, Діано.
— Ви цього не зробите, мілорде, — мовив П’єр, заходячи збоку до свого господаря. Він простягнув руку. Почувся різкий тріск, і я побачила, як його рука, зламана в лікті та передпліччі, безсило звисла, а з рани біля шиї потекла кров. П’єр скривився від болю і притис пальці здорової руки до глибокої рани.
— Метью! — скрикнула я.
Та цього не слід було робити. Тривога у моєму голосі тільки посилила його шаленство. Тепер, коли П’єр уже не становив для нього загрози, він швиргонув свого слугу через кімнату з такою силою, що той гепнувся об протилежну стіну сінника, але водночас Метью продовжував тримати свого батька за горло.
— Замовкни, Діано! Бачиш — Метью сам не свій. Маттеусе! — гаркнув Філіп його ім’я. Метью кинув відтягувати батька подалі від мене, але хватки на його горлі так і не послабив.
— Тепер я вже знаю, що ти зробив, — кинув Філіп і трохи помовчав, чекаючи, поки його слова увійдуть у свідомість сина. — Ти мене чуєш, Метью? Тепер я знаю своє майбутнє. Бо ти б стримав свою жагу, коли б міг.
Філіп вирахував, що син убив його, але не знав, як і чому. Єдине пояснення, яке він мав, ґрунтувалося на спадковій хворобі Метью.
— Ти не знаєш, — глухо і заціпеніло відказав Метью. — Бо не можеш знати.
ebooksa