Жахослов ,

Я відвернувся. Дрібничка знову була поряд і дражнила мене, таємничо виринаючи десь ізбоку. Цього разу вона була наче кішка, що грається з папірцем: стрибала взад-вперед, ховаючись щоразу, як я обертався. Дрібнички не любили потрапляти на очі, хіба що іноді, коли я був сам-один, та й тоді не завжди. Звичайно ж, Дрібнички не мають облич, але іноді ти їх бачиш. Одна, схожа на маленьку блакитну машинку, сиділа під дверима на східцях. Маленьке блакитне авто, зовсім як те, що вела моя мати, коли померла…

Я озирнувся. Там вона й була – на східцях. Блакитна іграшкова машинка – не з моїх – спокійно примостилася під старими білими дверима. Я відчув, як шиєю забігали сироти. Я ступив крок уперед, але маленька блакитна машинка вже зникла. А самі двері були відчинені.

На мить я розгубився, не знаючи, що робити. Я знав, що не можна входити в незнайомі будинки, але чомусь це місце притягувало мене. Мабуть, через ту блакитну машинку, яка могла виявитися Дрібничкою.

Я ступив іще один крок до дверей. Маленький стрибок. Поряд не було нікого, на галявині – ні душі. Ще один стрибок. Пам’ятаю, тої миті я гадав, що, коли заскочу всередину, замість того щоб увійти, я буду в безпеці.

У безпеці від чого? Я не знав. Але я виріс на казках, у яких злі королеви й відьми заманювали маленьких дітей до своїх домівок і там ненаситно пожирали їх – і тіло, і душу. Мені казали, що це лише казки, а в казках усе вигадка. І водночас я мав вірити, що моя мати тепер з янголами. Чому я мушу вірити в янголів, питав себе я, і не вірити в чудовиськ, відьом та привидів?

На мені були блакитні черевики. Блакитні черевики з пряжками. Дівчачі черевики. Це вони винні, казав я собі, вони винні, що мати пішла з життя. А тепер вони ж привели мене до цього будинку і хитрістю заманюють усередину.

Я зробив іще один стрибок, що переніс мене прямісінько на поріг. Підлогу в передпокої було викладено кам’яною плиткою, а ще тут стояв запах. Не те щоб неприємний, важко сказати який: запах прадавності, дерева, каменю, диму; невловний запах церкви, що м’яко тремтів у повітрі.

Ліворуч від мене були дерев’яні сходи, що вели нагору. Там, унизу сходів, хизувалася блакитна машинка, із цілком безневинним виглядом, наче щойно не була на вулиці. Пам’ятаю, то була іграшкова модель фірми «Матчбокс», небесно-блакитна «Міні», зовсім як у мами. І я знав, що, якби я грався з нею, її блискучі гумові шини лишались би як новенькі і зберігали б пружність, яку мої старі, заїжджені моделі за роки ігор втратили остаточно.

Двері за спиною, клацнувши, зачинились. Яскраві промені великоднього сонця, що пробивалися з вулиці, одразу потьмянішали. Краєм ока я побачив щось – то була Дрібничка, сіра й безлика. Я обернувся, а коли знову подивився на сходи, блакитна машинка була вже на півдорозі нагору – туди, де за маленьким арочним вікном (як у серіалі «Дитсадок», подумав я) виднілося великоднє небо, фрагментом калейдоскопа із червоного, синього, зеленого й коричневого скла. Я піднявся до нього крученими східцями. Там, нагорі, повітря кишіло Дрібничками, що спалахували в кольорових променях, наче низка китайських ліхтариків. Це було мило, але якось неприродно. Та я анітрохи не злякався. Мені на думку не спадало, що мене заманили всередину, як дітей до пряничного будиночка чи як хлопчика до лігва Снігової королеви. Натомість я відчув дивне хвилювання, наче було щось приховане в цьому старому будинку, що міг знайти тільки я…

Східці вели до майданчика біля вікна й підіймалися далі, тож я рушив ними просто нагору, де побачив спальню з двома маленькими ліжками, охайно застеленими, але без жодних ознак життя. У вазі на підвіконні стояв букет пролісків – її улюблених квітів. І я подумав про церковний двір із цілими оберемками пролісків на свіжих могилах, і спитав себе, чи її поховають там і чи будуть проліски схилятися над її головою, наче маленькі мудрі ельфи, а хробак-каменеїд гризти дбайливо зроблений напис на її надгробку, так, що скоро він стане як і решта – рівним, мов блюдце, гладеньким, мов пам’ять старої людини.

Підошви моїх блакитних черевиків, зроблені з каучуку, рипіли й скрипіли по дерев’яній підлозі, старій і витертій, наче палуба піратського корабля, гладенько відполірована тисячами ніг. Якби це був корабель, казав я собі, то я б зараз був на марсі й видивлявся попереду обриси землі, а Дрібнички пурхали б, наче пташки, в повітрі між білими, мов хмари, вітрилами.

Біля вікна було крісло. Видершись на нього, я визирнув у сад унизу. Я побачив галявину, стіну, кілька дерев (одне було зовсім старе, і його підпирало кілька рогатин), кілька клумб і невеличкий схил, що збігав до стрімкої бурхливої річки з брунатними хвилями. Ряди кам’яних сходинок спускалися до самої води. Я знав, що цією рікою була Темза, хоча вона й мала іншу назву в цій частині країни. Прадавнє ім’я, що походило з інших країв і несло в собі таємницю й загрозу.[17] Посеред галявини майнуло щось блакитне. Навіть не дивлячись, я знав, що це була маленька блакитна машинка, яка причаїлася в траві. Зрештою, це таки була Дрібничка.

Саме тоді мені вперше зробилося неспокійно на душі. Я ввійшов непроханим гостем у чужий дім, а відтак я порушник. Та й самий дім – такий чарівний і зовсім порожній. Якщо будинок незаселений, це помічаєш одразу – як помічаєш, що мертва людина не спить чи удає, а насправді мертва. Хоча тоді мені ще не доводилось бачити мерців, та я вже знав це напевне. І навіть тоді, у віці шести років, я бачив, що ніхто не мешкає в цьому старому будинку. Ліжка були прибрані й неторкані, шухляди в шафі – геть усі – порожні. І все ж у будинку було тепло й бездоганно чисто, у вазі стояли квіти, навіть лампи світилися.

Ідучи сходами вниз, я перевірив другий поверх і побачив його таким самим безлюдним, як і третій. Дві спальні, одна з великим двомісним ліжком і великим, на всю стіну, вікном, поділеним на окремі секції, ванна кімната з велетенською ванною, у якій можна було потонути. Ніякого одягу в комоді чи в одежній шафі, ніякого пилу на порепаних килимках чи старих темних меблях. На одній стіні висіла картина: дама в довгій сукні, з темним кучерявим волоссям, як у моєї матері. Але на її обличчя падала тінь, воно здавалося розмитим, тому я не міг збагнути, хто ж це насправді.

Чомусь картина мені не сподобалася. Не сподобалася й інша, на сходовому майданчику, – тьмяно освітлений портрет якоїсь літньої особи, такий самий розмитий і безликий, наче по ньому пройшлася чиясь велика долоня. Ось що, мабуть, трапляється, коли хтось помирає: обличчя на його портреті зникає, як ім’я на могильній плиті. Я запитував себе, чи згодом мамине обличчя так само зітреться з моєї пам’яті. І подумав, що з плином часу так, напевно, і станеться.

Краєм ока я бачив, як щось метнулося зліва направо. Тут було безліч Дрібничок, що теж мене непокоїло. Ця видала легкий звук, схожий на дріботливе хихотіння, – наче знала, що їй вдалося мене налякати. Я пішов униз. Відчинив двері до вітальні. Тут теж було безлюдно. Великий порожній камін, стіни, обшиті дубовими панелями, знову така сама підлога, наче на піратському судні, – я навіть відчував, як вона хитається й провалюється під ногами. Далі йшла їдальня з довгим дубовим столом і багатьма стільцями, потім кухня із шафкою, заповненою біло-блакитною порцеляною. Тут теж висіли портрети чоловіків і жінок у старомодному одязі, але на жодному з них не було обличчя – лише той самий змазаний відбиток долоні замість людських рис. Двері на кухню прикрашало панно під засмальцьованим склом: зображення двох херувимів з крильцями. Я згадав, як дідусь казав мені, що моя мати тепер з янголами. Але навіть янголи в цьому домі були безликі, і під їхнім кучерявим волоссям не було нічого, крім порожнечі.

Маленька блакитна машинка чекала на мене за дверима. Я бачив її крізь скло. Але двері кухні були замкнені і, певно, взяті на засув, і я не міг відчинити їх. Повз мій лікоть чкурнула Дрібничка, мало не зачепивши мене, та я був досить спритним і встиг обернутися. Я знов почув той самий смішок, цього разу з їдальні, і уявив, як Дрібнички стежать за мною – може, причаївшись у тому старому темному каміні (тіні надавали йому зловісного вигляду, а ще він був такий великий, що в ньому, здавалося, можна було засмажити цілого бика).

Я помітив іще одну вазу з пролісками на поверхні столу. Мені було цікаво, хто приходить розставляти квіти в будинку, у якому ніхто не живе. А тоді я збагнув дещо: оглядаючи будинок, я не побачив у ньому дзеркала. Жодного. Навіть у ванній чи на туалетному столику в спальні. Не було ні дзеркал, ані годинників – наче сам час утратив обличчя в цьому будинку, остаточно припинивши свій плин.

Я гадав, чи сам я ще маю обличчя, чи мене теж уже стерто зі світу. Я намагався розгледіти власне відображення у вікнах, але скло було якимось дивним, із нерівною поверхнею, і я нічого не бачив, окрім блідої змазаної плями.

Ця обставина злякала мене, і я розвернувся, щоби піти. Дрібнички навколо миттєво оживилися. Вони були сірі, наче польові миші, але значно спритніші. Мені вони не подобалися. Хотілося сказати: «Геть звідси! Ви лише дрібнота. Вас не існує!» Але потім я спитав себе, чи, бува, я сам не така ж Дрібничка, що ворушиться десь під плінтусом дорослого життя – безлика, позбавлена навіть власної тіні. Я кинувся в коридор. Мої блакитні черевики голосно рипіли. Сміливість покинула мене; Дрібнички шугали навколо, наче дрібні алебастрові кульки.