Юкі пішла далі. Кейт інстинктивно озирнулася на другу супутницю – і побачила, як та несхвально супить брови, дивлячись на неї з другого боку вулиці. Навіть за англійськими стандартами Клара була дивачкою. І хоча минулий досвід Юкі перевершував усе, що пережила Кейт і що вона здатна була собі хоча б уявити, та все ж японка викликала в неї тепліші почуття, ніж місіс Клара Вотсон.[30] Вродлива вдовиця була, мабуть, найпідступнішою особою в їхній компанії. І все ж вона так само перебувала на службі в агенції, що присвятила себе (у який спосіб – Кейт іще належало з’ясувати) встановленню справедливості.
Кейт і Клара обидві були рудоволосі. Утім, Кейт гадала, що навряд чи її колега страждає від уваги парубків, які свищуть услід, обзиваючи її «морквяною головою» і «ходячим сірником». Свої вогненно-руді коси Кейт коротко стригла й ховала під капелюшками і шарфами. Клара ж невимушено розпускала свою розкішну полум’яну гриву, демонструючи її в усій красі. Кейт завжди мала проблеми з ластовинням, що часто проступало в неї на обличчі. Кларина шкіра молочного з рожевим підтоном відтінку була бездоганна, наче шар пудри, який за офіційної нагоди наносила на обличчя Юкі. На п’ятнадцять сантиметрів вища за своїх сестер-янголів, місіс Вотсон ніби поглядала на них звисока.
І все ж вони втрьох мали діяти як команда. За інших обставин Кейт легко мирилася з присутністю небезпечної колежанки. Зрештою ніхто не ставав Янголом Музики, не маючи за плечима Минулого… зазвичай, нещодавнього Минулого, сповненого скандалів, ризиків, навислих над головою небезпек. Кожна з них покинула країну, у якій мешкала до того, і врешті-решт опинилася в Парижі. Клара, англійка, що ніколи не ступала на землю Англії, довгий час жила в Китаї, але геть розсварилася з якимось божевільним мандарином і
Перш ніж покинути Англію, Кейт поклопоталася отримати рекомендаційного листа від керівної верхівки клубу «Діоген»[33] до директора агенції «Привид Опери». Для Франції «Привид Опери» відігравав ту саму роль, що й клуб «Діоген» для Англії: роль установи, яка, будучи загадковою сама собою, розслідує таємниці, що лежать за межами повноважень (або можливостей) звичайної поліції та розвідувальних служб. Статус Янгола Музики, хоча й тимчасовий, надавав певну міру захисту. Кейт була вдячна за можливість працювати на особу, що наводила більше жаху, ніж будь-яка акула капіталізму. Ті, хто спав і бачив, як з нахабних жінок знімають шкіру, як стинає їм голови Верховний Кат[34] чи як судові позови заганяють їх у банкрутство, двічі б подумали, перш ніж переходити дорогу месьє Еріку.[35]
Ніхто не хоче, щоб на голову йому зненацька впала люстра.
Юкі мимохідь вистукувала по бруківці своєю витонченою східною парасолькою, з якою не розлучалася після заходу сонця, хоча в цьому непевному місті була б слушнішою міцна англійська парасоля. Її стукіт привернув увагу Кейт до багряних слідів. Бурмило з мавпою був першим живим дороговказом на шляху до Театру Жахів. Розташовані так, ніби тут щойно прошкутильгав поранений, сліди вели до жонглера, що підкидав у повітря черепи завбільшки з яблуко.
На жонглері, що заманював глядачів, була маска з пап’є-маше. За останні кілька днів Кейт постійно натрапляла на цю фізіономію – на плакатах, в ілюстрованих журналах, у дітей, що гасають парками, в жебраків, що випрошують гроші на вулицях.
Ґіньйоль.
Весь Париж, здавалося, тільки й обговорював цього стрибучого блазня. Пригадували його пухке черево, його верблюжий горб, його яскраво-червоний ніс, його посмішку до самих вух, його страхітливі зуби, його нарум’янені щоки, його білі рукавички з довгими гострими нігтями, що стирчали крізь дірки на кінчиках пальців, його червоно-біле трико, його шкіряну безрукавку, вишиту черепами, зміями й кажанами, його кучму білого волосся, його черевики із загнутими носаками, його дотепний розум, його жорстокі кпини, його пронизливі пісеньки…
Кейт розуміла Ґіньйоля як французький аналог містера Панча.[36] Обоє походили від Пульчинелли – грубіяна й хитруна з неаполітанської
Жонглер на вулиці не був справжнім Ґіньйолем… якщо «справжній» Ґіньйоль увзагалі існував. Утім, цей чоловік майстерно володів своєю справою, жонглюючи одразу п’ятьма черепами.
Не випустивши жодного черепа, він відступив, пропускаючи Кейт до завулка.
Тут, у глухому кам’яному провулку гомін вулиці Піґаль одразу стих. Вона чула, як капає десь вода, чула власні кроки. Те, що спочатку здалося їй легким туманом, виявилося штучним димом, що його нагнітав якийсь театральний пристрій.
У кінці глухого провулка виднівся брудно-коричневий фасад триповерхового будинку. Він міг здатися покинутим складом, якби не блиск газових ріжків над незугарними дверима і не світло каміна, що спалахувало всередині.
Початково це була будівля жіночої католицької школи. 1791 року, в розпал антицерковних безчинств епохи Терору,[38] знавісніла юрба ввірвалася сюди – і миттєво протверезіла, побачивши свіжі трупи черниць і учениць посеред перекинутих склянок і розлитої отрути. Бажаючи врятувати їх усіх від гільйотини, директорка школи наказала додати миш’яку до ранкових порцій молока. Відтоді за цією адресою по черзі розташовувалися кузня, лігво фальшивомонетника, лекційна зала і студія скульптора. Поза сумнівом, керівництво Театру Жахів дещо перебільшувало, але, з їхніх слів, історія цього місця рясніла кривавими подіями: дуель між ковалями-суперниками, що билися на кувалдах; поліційна облава, під час якої загинуло чимало невинних людей; серія публічних вівісекцій, що завершилася вбивством горе-анатома, у якого вирвали легені просто на його робочому столі; і три натурниці, задушені божевільним асистентом художника, чиї тіла були збережені у воску задля потреб, про які не годилося говорити вголос.
Дванадцять років тому імпресаріо Жак Гюло[39] дешево придбав будівлю і ціною неабияких витрат перетворив її на театр. Початкові афіші пропонували до уваги глядачів клоунів, комічні пісенні номери й акторів у відверто кумедних костюмах тварин. Зрештою відвідувачі погодилися з тим, що важко сміятися в стінах, які бачили стільки жахіть. Після провального останнього виступу месьє Гюло намастив обличчя білим гримом і повісився на сцені перед порожніми кріслами. Злі язики жартували, що якби він утнув таке перед повним залом, прибутки театру злетіли б до небес. Як каже циркове прислів’я, хочеш заманити публіку – дай їй те, що вона прагне бачити. І цей урок не пропав марно для спадкоємців месьє Гюло, які перетворили Театр Жартів на Театр Жахів. Стіни, непридатні для сміху, сповнилися нестямними криками.
Кейт була в провулку не сама. Юкі щойно пройшла повз жонглера, але повернулася назад, нібито охоплена звичайною людською цікавістю. Вона влилася в потік відвідувачів, яким не треба було кривавих слідів, щоб знайти дорогу до театру. Кейт помітила їхні бліді обличчя з пересохлими губами і збудженими поглядами. Це, мабуть,
Старушенція в касі мляво видавала блакитні
Із квитком у руці Кейт ступила за завісу, яку притримала для неї гнучка жінка в чорному трико і масці Ґіньйоля. Вона приєдналася до дивної урочистої процесії, що рухалася вниз хиткими сходами до неосвітленого коридору. Один чи двоє її супутників – як вона здогадалася, теж новачків – обмінювалися жартами, що глухо відлунювали в закритому приміщенні. Штучний туман клубочився над килимом, покритим витертими латками – від справжнього зношення чи заради художнього ефекту, вона не могла збагнути.
Оголошення – не гарно розмальовані плакати, а примітивні, майже офіційного вигляду – містили заголовки:
ebooksa