Дума про Хведьків Рубіж

Хлопець устав.

Ви не уявляєте, як йому все це набридло.

Її розбив грець уже років зо три, а вона все не вмирала й не вмирала. Не лякайтеся цієї думки — «Не вмирала…». Не вмирала… Бо Іван Пилипенко — звичайний сільський коваль і глибоко порядний син — хотів смерті своїй матері. Не будьте ошелешені — таке життя. Він намагався її не помічати, бути ніби осторонь, бути чужим у цій домівці… У цій долі…

Страшна й зла людина його мати — так казало все село, добавляючи — відьма. Так вважав і сам Іван.

Він уже давно осторонь.

Осторонь самого себе.

Все життя коту під хвіст!

Все.

Він, Іван — ніхто.

— Чого ти рипаєшся?!! Чого? Пір’я піднімаєш?!! Ще всиплю! Ще!

Хлопець уже не слухав матері.

Втупився очима в псалтир і відчув, як запаморочення входить у голову пекельним туманом.

Ще трохи, і вона лусне.

Ось уже не видно церковних розписів у пошарпаній книжечці, і губи шепочуть геть не те:

«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»

Суворо в такт молитвам…

«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»

Вона сьогодні прийде.

«Боже, їй же холодно! Надворі такий мороз…»

— Ні! Їй не холодно, — відповідає внутрішній голос. — Їй ніколи не холодно, їй ніколи не боляче, їй ніколи…