Непрохані

На канапі сидів чоловік.

Я повернувся на кухню, налив чашку кави. На зворотному шляху я страшенно змерз. Взявши каву, я спустився і сів у крісло навпроти канапи. Перед чоловіком на столі уже була кава.

— Почувайся як удома, — сказав я йому.

— Ключі,— сказав Шепард, киваючи на стіл. — Розі вони більше не потрібні.

— Навіщо ти тут?

Він запхнув руку в пальто і дістав мій мобільний і мій пістолет. Поклав їх на стіл, і тільки потім дістав обойму до мого пістолета.

— Як плече?

— А ти як думаєш?

— Нічого особистого. Мені просто здалося, що ви не стоятимете осторонь.

— Ти вбив мого друга.

— Іще раз: нічого особистого.

— Ти друга людина, що цікавиться сьогодні станом мого плеча.

— Як я розумію, до вас дійшло, що це містечко належить їм? Така собі штаб-квартира?

— Майже. Випадково зайшов на святкування у сусідів і запідозрив. І багато таких містечок?

— У нашій країні — два. Цих людей узагалі небагато.

— І хто, власне, вони такі?

— Гадаю, Роза надала вам туманні пояснення. Вона любить інколи пожартувати. Вони — це просто клуб, містере Вейлен. Як масони, чи ротарійці, чи Богемський ліс. Успішні люди, які підтримують одне одного. Деякі займаються підтриманням певної міфології, але вона нічого не означає. Це ніби Санта-Клаус — виправдання для подарунків на Різдво. І все.

Я подивився на пістолет, обойму, телефон.

— Чому мені їх повертають?

— Це ваші речі, а зібрання клубу вже закінчилося. Вочевидь, рішення щодо вас прийняте.