Кім

— Аа! — відповів Кім — і пішов.

Умови його виховання прищепили хлопцеві деякі знання щодо людської вдачі, і він був певен, що дурням не дають інформацію, яка призводить до виступу восьми тисяч чоловік, не рахуючи пушкарів. Головнокомандувач усіх індійських військ не став би так говорити з дурнем, як він говорив, коли Кім слухав їхню розмову. Так само Магбуб Алі не змінював би тон щоразу, згадуючи ім’я полковника, якби той був дурнем. Отже, — тут Кім аж підскочив, — десь тут була загадка, і можливо, Магбуб Алі шпигував для полковника так само, як Кім шпигував для Магбуба Алі. І, як і кінський торгаш, полковник, певно, поважає людей, які не виказують, скільки усього знають.

Він радів, що не видав себе і не виказав, що знає, де знаходиться будинок полковника. А коли, повернувшись до казарми, виявив, що жодного портсигара ніхто не забував, то засяяв від радощів. Оцей чоловік був йому до душі — ухильний і хитрий, що веде свою потайну гру. Ну, якщо він дурень, то таким дурнем і Кім може бути.

Кім не виказав жодної зі своїх думок і тоді, коли отець Віктор упродовж трьох довгих ранків розказував йому про набір цілковито нових богів і боженят, а найдужче — про богиню Мері, яка була, як здогадувався Кім, те ж саме, що й Бібі Міріам[95] із розповідей Магбуба Алі. Він не виказував жодних почуттів, ні коли після лекцій отець Віктор тягав його по крамницях, купуючи різне спорядження, ані коли заздрісні хлопченята-барабанщики відлупцювали його, бо він їхав до кращої школи, але зі щирою цікавістю чекав на подальший розвиток гри обставин. Отець Віктор, добра душа, відвіз його на станцію, посадовив у порожнє купе другого класу поруч із купе першого класу полковника Крейтона і щиро попрощався з ним.

— У школі Святого Ксав’є із тебе, О’Гара, зроблять людину, білу людину, сподіваюся, хорошу. Про твоє минуле вони все знають. Полковник нагляне, щоб ти ніде не загубився по дорозі. Я дав тобі певні уявлення щодо питань релігії, принаймні, я сподіваюся, що дав. Коли тебе запитають про віросповідання, пам’ятай, що ти католик. Краще навіть римо-католик, хоч мені це слово не подобається.

Кім запалив смердючу цигарку — він їх завбачливо закупив на базарі — і ліг думати. Ця самотня подорож дуже відрізнялася від колишньої радісної мандрівки у третьому класі з Ламою.

— Сагиби мають мало втіхи від мандрів, — міркував він. — Гай-май! Я мандрую від місця до місця, як загилений м’ячик. Це моя кісмет [доля]. Жодна людина не може ухилитися від кісмет. Але я маю молитися Бібі Маріам, і я сагиб, — він сумно подивився на свої чоботи. — Ні. Я — Кім. Світ величезний, а я в ньому тільки Кім. Хто такий Кім? — він замислився над питанням власної ідентичності вперше в житті й думав, аж поки голова не пішла обертом. Кім був малою людинкою у бурхливому круговороті Індії та їхав на південь, не знаючи, яка його доля чекає.

Невдовзі полковник викликав його і проговорив із ним чимало часу. Наскільки Кім міг зрозуміти, йому належалося бути старанним і поступити на державу службу в Індії помічником землеміра. Якщо він буде шануватися і складе належні іспити, то в сімнадцять років буде заробляти тридцять рупій на місяць, а полковник Крейтон подбає, щоб він гарно прилаштувався.

Від початку Кім зробив вигляд, що розуміє хіба що одне слово з трьох. Тоді полковник, побачивши свою помилку, перейшов на швидку й соковиту урду, і Кім був задоволений. Не може бути дурнем людина, яка так вільно володіє місцевою мовою, так м’яко і тихо рухається, чиї очі настільки відрізняються від тупих, заплилих жиром очиць решти сагибів.

— Так, і ти маєш навчитися робити малюнки доріг і гір, і річок, і тримати ці малюнки у своїх очах доти, доки не прийде слушний час, щоб перенести їх на папір. Можливо, коли-небудь, коли ти станеш помічником землеміра, і ми з тобою будемо працювати разом, я звелю тобі: «Іди на той бік пагорбів і подивися, що там за ними?» А як тоді хтось скаже: «Там, на тих пагорбах, є погані люди, які вб’ють помічника землеміра, якщо він схожий на сагиба». Що тоді?

Кім замислився. А чи безпечно було перейти під полковничу руку?

— Я би вам переказав слова того чоловіка.

— Але якщо я відповім: «Я дам тобі сто рупій, щоб дізнатися, що знаходиться за цими пагорбами — малюнок русла річки і трохи новин, про що там люди по селах говорять?».

— Що я можу сказати? Я всього лише хлопчик. Почекайте, поки я стану чоловіком, — потім, побачивши, що полковник насупив брови, він продовжив: — Але я думаю, що міг би заробити ці сто рупій за кілька днів.

— Яким чином?

Кім рішуче похитав головою.

— Якщо я скажу, як я б міг їх заробити, інша людина може почути і випередити мене. Недобре продавати знання за безцінь.

— Кажи просто зараз, — полковник підняв рупію.

Кімова рука сягнула за нею і зупинилася напівдорозі.

— Ні, сагибе, не скажу. Я знаю, що ціна буде заплачена за відповідь, але я не знаю, чому поставлено питання.