Король у Жовтому

Тема розмови одразу ж змінилася. Селбі чув нові для себе імена та хвалебні промови на честь останнього лауреата Римської премії[142]. Сміливе висловлювання власних думок разом зі жвавим обговоренням якихось деталей мистецького твору викликало у нього захват, хоча студенти і послуговувалися сленгом — мішаниною англійської та французької. Селбі з нетерпінням чекав того часу, коли теж зможе влитися у лави борців за славу.

Дзвони церкви Сен-Сюльпіс пробили годину, їм вторив бій годинника Люксембурзького палацу. Поглянувши на сонце, що занурювалось у золотавий пил за Бурбонським палацом[143], вони підвелися та повернули на схід. Компанія перетнула бульвар Сен-Жермен і попростувала до медичної школи. На розі вулиці повз них квапливо пройшла дівчина. Кліфорд збентежено усміхнувся, Еліот з Роденом перезирнулися, проте всі їй вклонилися. Дівчина кивнула у відповідь, не підводячи голови. Проте Селбі, що затримався позаду, аби роздивитись яскраву вітрину крамниці, зустрів погляд найблакитніших очей, які тільки доводилося йому бачити у своєму житті. Незнайомка одразу ж відвела погляд, і парубок поквапився наздогнати інших.

— Заради всього святого, — промовив він. — Хлопці, я щойно зустрів найпривабливішу… — У трійці вирвався похмурий вигук, що не провіщав нічого доброго, наче хор в античному театрі:

— Рю Баре!

— Що?! — спантеличено перепитав Селбі.

Невизначений жест Кліфорда був єдиною відповіддю.

Через дві години за обідом Кліфорд обернувся до Селбі, зауваживши:

— Ти, мабуть, хочеш щось у мене запитати, це помітно з твоєї поведінки.

— Твоя правда, — знічено погодився він. — Я хотів спитати про ту дівчину. Хто вона?

Роденова усмішка виражала сум, Еліотова — гіркоту.

— Її ім’я, — урочисто почав Кліфорд, — нікому невідоме. Принаймні, наскільки мені вдалося вивідати, — чесно зізнався він. — Кожен хлопець у кварталі вклоняється їй, кожному вона ввічливо киває у відповідь, проте нікому ще не вдалося отримати чогось більшого. Судячи з теки для нот, вона піаністка. Її дім стоїть на маленькій непомітній вуличці, яку місцева влада ремонтує нескінченну кількість часу. На паркані, що перекриває цю вулицю для руху транспорту, є напис чорними літерами, звідки ми й узяли її ім’я — «Rue Barrée[144]». Містер Роден зі своїм недосконалим володінням французькою привернув нашу увагу до цього напису, прочитавши його як Ру Бері…

— Неправда! — гаряче запротестував Роден.

— І Ру Бері, або ж Рю Баре, сьогодні є об’єктом обожнювання кожного маляра у кварталі…

— Ми не малярі, — виправив його Еліот.

— Я — ні, — парирував Кліфорд. — Звертаю твою, Селбі, увагу на те, що обидва ці джентльмени здійснили кілька різноманітних, проте однаково невдалих спроб запропонувати руку і серце Рю Баре. Ця леді має особливу посмішку для таких випадків, від якої аж мороз іде поза шкірою. — Тут його мова стала похмуро виразною: — Мені довелося повірити, що ні академічній галантності мого друга Еліота, ні природній вроді мого друга Родена не вдалося розтопити кригу її серця.

Еліот і Роден, скипаючи від обурення, вигукнули:

— А тобі?!

— Я, — ввічливо промовив Кліфорд, — побоююсь ступати туди, куди ви кинулися стрімголов.

II

Уже за добу Селбі геть забув про Рю Баре. Протягом усього тижня він, не шкодуючи сил, працював у студії, тож суботнього вечора почувався настільки виснаженим, що вклався спати не повечерявши, і всю ніч йому снилися жахіття про річку жовтої вохри, в якій він тонув. Недільного ранку він мимохіть згадав про Рю Баре — і вже через десять секунд її побачив. То була квіткова крамниця на мармуровому мості. Вона придивлялася до горщика з фіалками. Квітникар вклав усю душу й серце у спробу продати їх, проте Рю Баре похитала головою, відмовляючись від покупки.

Невідомо, чи зупинився б там Селбі, аби поглянути на стопелюсткову троянду, якби йому не згадалась розмова з Кліфордом минулого вівторка. Цілком можливо, що в ньому розпалилась цікавість, бо дев’ятнадцятирічний парубок — це найдопитливіша двонога істота у світі після індика. З двадцятиріччя і до самої смерті він намагається боротися з цією вадою. Проте на захист Селбі варто визнати, що крамниця і справді була доволі приваблива. Загорнуті в папір квіти були прив’язані до парапету уздовж мармурового моста, ясніючи під безхмарним небом. Повітря було прозорим, сонце пряло тінисті мотузочки між стеблами рослин і світило у серця тисяч троянд. Весна була у розпалі. Зрошувальні візки розливали свіжість довкола бульвару, геть знахабнілі горобці весело цвірінькали, а сповнені надій рибалки пливли на своїх човниках за течією Сени, оминаючи мильну воду з міських пралень[145]. Вбрані у ніжну зелень каштани гуділи від роїв бджіл. Метелики тріпотіли своїми тендітними крильцями над квітками валеріани. У повітрі витав запах свіжої землі, у плескоті хвиль Сени вчувалося дзюрчання лісового струмка. Ластівки кружляли над водою, ледь не черкаючи крильми пришвартований річний баркас. Десь на підвіконні відчайдушно виспівувала ув’язнена в клітці пташка.