Селбі також надягнув капелюха та попрямував до дверей. Коли вони проходили повз постамент для натурниці, звідусіль почулися крики: «Chapeau! Chapeau[138]!». Тієї ж миті до Селбі із загрозливим виглядом підскочив студент, облишивши свого мольберта. Той почервонів і зиркнув на Кліфорда.
— Зніми перед ними свого капелюха, — пояснив він, сміючись.
Зніяковілий Селбі повернувся та відсалютував студії.
— Et moi[139]? — вигукнула модель.
— Ви просто чарівна, — відповів Селбі, вражений власною зухвалістю. І тут один із хлопців у студії підвівся й крикнув: «Він нівроку впорався! З ним усе гаразд!», а натурниця зі сміхом простягла йому руку для поцілунку і додала:
— À demain, beau jeune homme[140]!
Протягом усього тижня Селбі працював у студії цілком спокійно. Французькі студенти охрестили його «l"Enfant Prodigue», що вільно перекладалося як «Дивна дитина», «Малий», «Малий Селбі» та «Малбі». Проте останнє швидко еволюціонувало у «Малюк», а звідти — цілком природно — у «Пацюк». На цьому Кліфорд заборонив подальші варіації імені, тож всі повернулися до прізвиська «Малий».
Настала середа, а разом з нею прийшов і месьє Буланжи. Протягом трьох годин студенти страждали від нападів його ядучого сарказму — серед них і Кліфорд, якому повідомили, що він знає про твори мистецтва навіть менше, ніж про мистецтво творити. Селбі пощастило більше. Професор мовчки поглянув на його роботу, кинув на нього гострий погляд і пройшов далі з якимось непевним жестом. Коли він разом з Буґро залишив студію, Кліфорд полегшено зітхнув, отримавши свободу натягти на голову капелюха і зникнути.
Наступного дня він не з’явився. Селбі, який сподівався побачити його у студії — річ, на яку, як він дізнався пізніше, марно розраховувати, — поплівся до Латинського кварталу на самоті.
Париж усе ще залишався для нього дивним і новим містом. Селбі дуже вражала його велич. Від вигляду площі Шатле чи навіть Нотр-Даму в його американських грудях не прокидалися жодні теплі відчуття. Палац правосуддя з його баштами, годинником та вартовими у блакитно-червоних одностроях, площа Сен-Мішель з метушнею омнібусів[141] і потворних розпилювачів води, пагорб на бульварі Сен-Мішель, трамваї, що гуркотять, полісмени, що попарно ледарюють, тераси поблизу кафе Віцет… Усе це вкупі не означало для нього геть нічого. Юнак навіть не усвідомлював, що, ступивши крок з площі Сен-Мішель на асфальт бульвару, він перетнув своєрідну межу й опинився на студентській території — у знаменитому Латинському кварталі.
Візник говорив про квартал не інакше як про «буржуазний» та водночас вихваляв перевагу поїздки перед пішою прогулянкою. Вуличний хлопчисько із дуже зосередженим виразом обличчя вигукував останні телеграфні новини з Лондона, а потім, стоячи на голові, продемонстрував Селбі свою вправність. Якась приваблива дівчина кинула на нього погляд своїх бузкових очей. Проте він не помітив її, а вона, побачивши власне віддзеркалення у вітрині крамниці, здивувалася полум’ю, яким спалахнули її щоки. Повернувшись, аби йти далі, вона побачила Фоксгола Кліфорда і пришвидшила ходу. Кліфорд, роззявивши рота, простежив за нею очима. Потім він поглянув на Селбі, що звернув на бульвар Сен-Жермен. Далі парубок зиркнув на своє відображення у вітрині. Побачене там його не надто втішило, але й не засмутило.
— Звісно, я не красунчик, — визнав він, — однак і не страхопуд. Чому вона зашарілася, вгледівши Селбі? Ще ніколи не бачив, щоб вона
Зітхнувши та пробурмотівши щось про спасіння своєї безсмертної душі, Кліфорд рушив уперед тією елегантною ходою, що завжди була йому властива. Він цілком природно та невимушено перехопив Селбі на розі вулиці й разом з ним перетнув залитий сонячним світлом бульвар. Вони сіли під тентом кафе «Серкле». Кліфорд кланявся усім довкола, приказуючи:
— Усіх їх ти згодом ще побачиш, але зараз дозволь відрекомендувати тобі дві пам’ятки Парижа: містера Річарда Еліота та містера Стенлі Родена.
«Пам’ятки» виглядали доволі дружелюбно. Обидва замовили собі вермуту.
— Сьогодні ти прогуляв студію, — сказав Еліот, звернувшись до Кліфорда. Той уникав його погляду.
— Хотів поспілкуватися з природою? — поцікавився Роден.
— І як звати природу цього разу? — запитав Еліот, а Роден негайно відповів:
— Ім’я: Іветта. Національність: бретонка.
— А от і ні, — м’яко заперечив Кліфорд. — Це Рю Баре.
ebooksa