Війна і міф. Невідома Друга світова

Буковинський курінь до ОУН(б) не мав ніякого стосунку. Його створено за участю ОУН(м) — «мельниківців». У будь-якому випадку вояки куреня прибули до Києва лише у першій половині листопада, більш ніж через місяць після злочину у Бабиному Яру, а тому не могли брати участі у цих розстрілах.

Створення київської поліції розпочалося наприкінці вересня 1941 року. Деякі автори помилково ототожнюють її коменданта з провідним діячем ОУН(б) Дмитром Мироном — «Орликом» і на цій підставі роблять висновок, ніби ця поліція була створена бандерівцями та складалася з «українських націоналістів». Але у дійсності комендантом тоді був Анатолій Конкель, який використовував подібний псевдонім, а Дмитро Мирон київську поліцію ніколи не очолював. Сама поліція складалася здебільшого з радянських військовополонених. Та й «українською» вона була досить умовно, лише за територіальною ознакою. Адже у її лавах служили не тільки українці, але й багато росіян та людей інших національностей. Нарешті, під час розстрілів у Бабиному Яру київська поліція справді брала участь в акціях, але виконувала лише допоміжні функції — розклеювання оголошень, патрулювання, оточення території та збір речей розстріляних. Розстрілювала євреїв німецька зондеркоманда та німецька поліція. Тим паче, не брали участі у розстрілах у Бабиному Яру населення Києва та структури ОУН.

На жаль, у погромах та інших антиєврейських акціях на території України з власних мотивів часом брало участь місцеве населення. Але це були не тільки українці, але й росіяни, поляки та представники інших національностей. Серед них могли бути і деякі члени українських націоналістичних організацій чи особи, які сповідували націоналістичні погляди. Проте навіть у німецьких документах періоду війни можна зустріти згадки про те, що єврейські погроми та антиєврейські акції взагалі не мали широкої підтримки серед людей.

Є дані про випадки, коли бандерівці у Центральній та Східній Україні давали євреям фальшиві паспорти або навіть переховували їх від німців. Поміж тих, хто рятував євреїв під час війни, були також члени ОУН. Серед них — дружина Головного командира УПА Романа Шухевича Наталія, священик Омелян Ковч (член ОУН з 1930-х), віце-президент УГВР Федір Вовк, пізніше визнаний «Праведником народів світу», та інші.

Міф 28. Червоні партизани — «народні месники»

«Народними месниками» називали партизанів. Вони мстилися фашистським загарбникам за віроломний напад на нашу країну, за терор, грабунки і насильство, вчинені на окупованій території. Партизанський рух... був боротьбою радянського народу проти фашистських загарбників на тимчасово окупованій території СРСР, головною формою якого були озброєні дії партизанів та підпільників… Він розгорнувся по всій окупованій території і мав небачений в історії розмах та результативність.

«Большая советская энциклопедия», 3-є видання, том 19

Суть міфу

Після того, як Німеччина напала на Радянський Союз, місцеві жителі одразу і масово пішли у радянські партизани. Їхні загони з перших днів війни чинили активний спротив окупантам, заподіювали великих втрат та мстили за страждання мирних людей.

Факти стисло

Радянська партизанка формувалася переважно централізовано та у плановому порядку. Ядром були керівники партійних осередків та співробітники НКВД. До 1943 року їхня активність обмежувалася районами, де не було великих сил окупантів. Радянські партизани неодноразово знущалися над місцевими жителями, реквізували харчі та майно, а часом навіть вбивали мирних мешканців.

Факти докладніше

На відміну від західноєвропейських рухів Опору, що виникли внаслідок самоорганізації цивільного населення, радянський партизанський рух створили та контролювали ВКП(б) та НКВД, він мав підтримку у забезпеченні, зв’язку та озброєнні від Червоної армії.

У завданнях керівництва СРСР, Центрального (далі — ЦШПР) та Українського (далі — УШПР) штабів партизанського руху була відсутня вимога захисту людей від терору і репресій ворога.

Партизани проводили бойові дії та диверсійну роботу, не зважаючи на інтереси і безпеку цивільного населення. Їхня діяльність не тільки ставала причиною жорстоких масових репресій окупантів — партизани дуже часто і не намагалися захистити мирних жителів від карателів. Типовим прикладом такої поведінки стала Корюківська трагедія у березні 1943 року.

Влада СРСР жорстко контролювала червоних партизан. В кожному загоні обов’язково був комісар — політичний керівник-контролер, співробітник НКВД. Начальником УШПР став досвідчений чекіст Тимофій Строкач.

Важливим завданням радянських партизан був контроль за політичною лояльністю місцевого населення. Будь-яку несанкціоновану ініціативу «на місцях» намагалися якщо не придушити, то поставити під цілковитий нагляд. «Народних месників», які не були вихідцями з комуністичного активу або намагалися діяти незалежно від вказівок центру, ретельно перевіряли.

Деяких уже після війни звинуватили у нелояльності та піддали репресіям. Наприклад, керівника радянських підпільників Уманщини, вчителя Кузьму Гриба засудили до 15 років каторги з конфіскацією майна, а Ржищівський підпільний райком КП(б)У взагалі визнали «націоналістичним».

На початку 1942 року червоний партизанський рух фактично припинив своє існування. Це було наслідком як розпаду його керівних структур на місцях, зрад і втрати матеріальної бази, так і активних дій окупантів.

Григорій Балицький — командир загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання

За інформацією НКВД УРСР, за весь період від початку нацистської агресії до 1 березня 1942 року було сформовано 1 874 загони чисельністю близько 30 тисяч бійців. Утім, на 1 травня 1942 року на зв’язок з командуванням виходить лише 37 партизанських загонів із неповними двома тисячами учасників. Втрати радянських партизан у перший рік існування цього руху наближалися до 100 відсотків.