— Майкл, звичайно, тут перебільшує. Гадаю, що в тих випадках, коли йдеться про мене, він стає необ’єктивним.
— Коли цей юнак справді такий розумний, як мені здається, то він мусить розуміти, що на сцені не існує нічого такого, що було б тобі понад силу.
— О, таке враження склалося у людей тільки тому, що я ніколи не беруся за те, чого я не зможу зробити.
Майкл глянув на свого годинника.
— Ну, юначе, допивайте свою каву, бо нам уже час іти.
Хлопець швиденько допив те, що залишалося в його чашці, і Джулія підвелася з-за столу.
— Ви не забули про портрет?
— Здається, Майкл зберігає наші фото в своєму кабінеті. Ходімо, виберемо для вас.
Вона завела його до досить великої кімнати, що межувала з їдальнею. Хоч це приміщення вважалось особистим кабінетом Майкла («Потрібна ж чоловікові кімната, де він може залишитися на самоті й покурити!»), його використовували, головним чином, як гардеробну, коли до них приходили гості. Там стояв письмовий стіл із червоного дерева, на якому красувалися портрети Георга V й королеви Марії з їхніми факсиміле. Над каміном висіла стара копія картини Лоуренса[7] — Кембл в ролі Гамлета. На маленькому столику лежала купа п’єс, надрукованих на машинці. На стінах висіли книжкові полиці, а під ними стояли шафи. З однієї з них Джулія вийняла пачку своїх останніх фотографій. Одну вона подала юнакові.
— Здається, ця — не зовсім погана.
— Який прекрасний портрет!
— Тоді, виходить, я тут менше схожа на себе, ніж гадала.
— Що ви! На цьому фото ви точнісінько така, як у житті.
Джулія знову усміхнулася до нього, цього разу трошки кокетливо; на мить вона опустила повіки, потім підвела їх і подарувала йому свій знаменитий «оксамитовий погляд».
Вона зробила це без будь-якого наміру — якщо не механічно, то від якогось інстинктивного бажання бути ласкавою. Він такий молодий, такий соромливий і, певно ж, такий чистий душею; вона, напевно, ніколи більше не побачить його — то чому б не зробити його щастя повним? Вона хотіла, щоб він запам’ятав цю мить як прекраснішу в своєму житті. Джулія знову глянула на свій портрет. Їй приємно було почути, що вона виглядає саме так як на цьому фото. Фотограф обрав для неї — з її допомогою, звичайно, — найвигідніший ракурс. Ніс у Джулії був трошки ширший, ніж їй хотілося б, але на фото, завдяки майстерному освітленню, він виглядав дуже гарненьким; жодна зморшка не псувала гладеньку шкіру її обличчя, а погляд прекрасних очей міг би вразити і найбайдужішого.
— Гаразд. Це фото ваше. А взагалі, знаєте, я зовсім не красуня, і навіть гарненькою мене не назвеш; Коклен[8] любив повторювати, що я маю beautie du diable[9]. Ви розумієте по-французьки?
— Цю фразу принаймні зрозумів.
— Я надпишу вам портрет.
Вона сіла за письмовий стіл і своїм чітким, розгонистим почерком написала: «Щиро ваша. Джулія Лемберт».
ІІ