А потім звільна, майже напошепки, прочитала оцих кілька слів, що містилися в телеграмі:
„Komme mit Orient-Expresszug. Schicke weiteres Telegramm aus Budapest. David”[1].
Анеля поблідла. Сиділа недвижна, і пальці її, в котрих держала телеграму, затремтіли судорожно, і телеграма випала з її руки на коліна. Погляд її напружився, зіньки очей розширилися. Гляділа перед себе, не бачачи нічого, гляділа в нутро своєї душі, шукаючи чогось, що помогло б їй розв"язати загадку, заключену в тій скупій на слова, та, очевидно, грізній телеграмі. Вкінці, не на-ходячи нічого, звільна обернулася до Юльці.
— Що ж се значить? — запитала.
— Хіба ж я знаю? Чую тілько...
— Покинь ти ті свої чуття! — майже гнівно перебила їй Анеля. — Чому він виїхав з Константинополя?
— Отсе ж то, власне, питання!
— Пощо їде орієнт-експресом? Видкося, що дуже йому пильно.
— Отсе ж то, власне, мене тривожить!
— Пощо їде на Будапешт? Чого йому там треба?
— Загадка цілковита.
— Чому не телеграфує виразно, що сталося?
— Видко, що не чується безпечним.
— Так що ж там могло статися?
— Отсе саме головне.
— Ні, не се головне. Коли сталося що-небудь неприємне, то важно також знати, де саме сталося: чи в Константинополі, чи, може... А!
В тій хвилі сталося щось зовсім незвичайне, несподіване, щось таке, що з елементарною силою вірвалося до сього тихого салоника, з лускотом розтворивши його двері, впало досередини серед бовдурів холодного повітря, сильно піддуло огонь в коминку, так що палаючі поліна затріщали і горючі вуглі повискакували геть насеред покою, мов метеори, сполошило обох дам, попхнуло Анелю насередину і вхопило її в якийсь скажений вир, в котрім нічого не було видно з-поза сивого морозового облака, тільки чути було огнисті поцілуї, оклики: «Антось!», «Анеля!» і вкінці довге, сердечне хлипання, перериване спазматичним реготом.
II
— Антось! Недобрий хлопчик! Як же ти міг зо мною так поступити! Пишеш, що вночі приїдеш...
— Я вирвавсь у них! Вирвався швидше, ніж надіявся. І ось я тут! Тут! Тут!
ebooksa