Для домашнього огнища. Детективна повість

— О, пан капітан жартує! — мовила Юлія, сил-куючися на веселий усміх. — Противно! Тілько що у мене дома...

— Що там дома! — мовив капітан. — Адже ж там діти не плачуть, а котики, канарочки і песики з туги не помруть.

Юлія, ніби завстидана, відвернула голову. Були вже в їдальні. Анеля заходилася коло зупи. Діти сиділи на своїх місцях, спокійні, але веселі, тільки оченята у них усміхалися.

— Михасю! — мовив капітан, наближаючися до нього з панею Юлією. — Чи не сесю паню ти хотів учора потягнути до одвічальності?

Михась встав з крісла, подав руку пані Юлії і мовив:

¹ Ходім, діти (фр.). — Ред.

— Добрий день, пані! А вчора я хотів пані сказати, що пані недобрі.

— Я недобра, Михасику? — здивована, запитала Юлія.

— Так, пані недобрі, — мовив резолютно Михась. — Пані вмовили в нас, що татко приїде вночі, а він приїхав рано, а ми були в школі і не поїхали на дворець, щоби там татка привітати.

— Але ж я сьому не винна, Михасику, — мовила Юлія. — Татко сам телеграфував.

— Е, що там телеграфував! — відповів Михась. — В листі було написано, що приїде рано. Може, телеграма була фальшива.

— Га, га, га! То мені козак! — сміявся капітан. — Той уміє допекти.

— Але ж, Михасику, хіба ж я тому винна, що телеграма була фальшива? — мовила Юлія.

— Не треба було їй вірити, — відрізав хлопець.

— Так ти гніваєшся на мене?

— Вчора троха гнівався, а нині вже ні, — мовив Михась.

— Ти мій золотий хлопчику! — скрикнув капітан, цілуючи його в чоло. — Так завсігди держися! Коли хто щось винен, говори йому правду в очі, вали сміло що думаєш. Але любити його не покидай. Так ніколи не схибиш із доброї дороги.

— Ну, ну, досить тої науки! Прошу братися до росолу, бо вистине! — мовила Анеля.

Настала на кілька хвиль пауза, під час котрої чути було тільки брязкіт срібних ложок о тарелі і мірний шелест при споживанні росолу.

Напружений і немилий настрій, який панував з початку обіду, хоч старанно маскований усіми тими особами, що сиділи при однім столі, чим дальше почав звільна якось розпогоджуватися та прояснюватися. Веселе щебетання дітей було немов той теплий і освіжаючий вітерець, що розгонював хмари, які раз по раз виповзали з якихсь таємних щілин і раз у раз грозили затемнити весь видокруг сього щасливого домашнього огнища. Під впливом тих здорових, невинних дитинячих душ навіть пані Юлія осмілилася, почала вчувати себе свобіднішою, хоч сиділа обік капітана. Тільки Анеля, хоч і як очевидно напружувала свою силу, не могла ще опанувати наслідків свого недавнього нервового припадку, від часу до часу блідла і тривожно позирала на двері, неначе в них кождої хвилі мав показатися віщун якогось нещастя. Тож коли справді по якімсь часі, вже при кінці обіду, почулося енергічне швидке стукання до дверей, Анеля мало не скрикнула з переляку, схопилася з крісла і, відвернувшися до вікна так, щоби капітан не бачив її зблідлого лиця, вхопилася рукою за груди, сил-куючися зупинити надсильне биття серця.