Для домашнього огнища. Детективна повість

22
18
20
22
24
26
28
30

— А, по-другім, куди ж би ти поїхала?

— Купімо собі фільварочок! — шепнула йому Анеля до вуха.

— Купімо! Kupil bym wies, a pienindze gdzies”![11]

—Як то — gdzies? Адже ж гроші маємо! А твоя кав-ція? Адже ж за таку суму можемо купити такий кусень землі, якого нам треба, і ще нам лишиться дещо на те, щоби ввести в рух наше господарство.

— Але ж, Анелечко! — перервав її бесіду капітан. — Що про се балакати? Адже ж знаєш, що поки я в службі, то сеї кавції не можу рушити.

— О так! Знаю се дуже добре. А доки будеш міг ногами волочити, доти не покинеш сеї проклятої служби і ідеал лишиться ідеалом. Ні, краще покиньмо й думати про се все, — мовила з виразом гіркості і знеохоти. — Я так і знала, що моя розмова з тобою про се діло не придасться ні на що.

І відвернулася, надувши губки, тільки руки її швидко рушалися, працюючи голкою.

— Дивна ти, моє серденько! — мовив капітан, котрому якось не містилися в голові ті наглі скоки жінчиної фантазії. — Так чого ж хочеш від мене?

— Нічого не хочу! Роби що знаєш! — гнівно відповіла Анеля.

— Ти вже гніваєшся. А прецінь же ти ще й не вияснила мені докладно, що, по твоїй думці, слід би було зробити!

— Адже ж бачиш, що я хора, що у мене нерви розстроєні! — енергічно мовила Анеля.

— В тім-то й клопіт, моя рибонько, що розстроєні.

— Ще раз тобі говорю, що, поки будемо жити тут, у Львові, не буде мені ліпше, а буде щораз гірше. Чую се, що тілько на селі, десь у глухій відлюдній закутині могла б я віджити і віднайти свою свободу.

— Се дуже можливе, — мовив капітан.

— А коли так думаєш і коли мене любиш, — мовила з незвичайним оживленням Анеля, — то прошу тебе, зроби се для мене! Покинь отсю свою службу, подайся на пенсію, відбери кавцію, купімо собі фільварочок десь у горах посеред лісів і їдьмо геть відси, геть назавсігди!

— Але ж, дитино! — скрикнув капітан. — Чи думаєш, що се так легко зробити?

— Все можна зробити, коли хто хоче, — з притиском мовила Анеля.

— Ну, вийти на пенсію, на се, певно, багато часу не треба, се можна би зробити і завтра, — мовив, вагаючися, капітан.

— І зроби се, зроби, любий мій! Прошу тебе з цілого серця!

— Але ж кілько то буде тої пенсії? Чи вистане нам на життя, на виховування дітей?