Аж десь коло першої години сей стан змінився остільки, що Анелині повіки склепилися помалу, її голова скло-нилася на стіл, а рука несвідомим рефлексійним рухом підсунулася під нахилене чоло. Анеля заснула. В такім положенні застала її рано при горючій лампі перелякана Мариня.
IX
В готелевій кімнаті було ще темно. Капітан спав. Сильне стукання до дверей розбудило його.
— Хто там? — скрикнув капітан.
— Се я, кельнер, — відізвався голос за дверима.
— Чого хочеш?
— Пан капітан веліли збудити себе о сьомій.
— А хіба вже сьома?
— Так є.
— Добре, добре. Дякую тобі.
— Може, пан капітан чого потребують?
— Принесеш мені каву так за півгодини. І рахунок!
— Рад служити пану капітанові.
Капітан встав, умився і почав одягатися, звільна, спокійно. Хоч спав несповна три години, то все-таки чув себе покріпленим на силах. Без ніякого особливого зворушення взяв написані вчора листи, що лежали на столі, і сховав до бокової кишені вафенрока. Потім випив каву, закурив сигаро, заплатив і вийшов з комнати.
Було три чверті на восьму. Сніг усе ще порошив. Надворі стояла ще сіра сутінь. Небозвід видавався тісним і, немов величезний капелюх, насунений на чоло, змінював, маскував фізіономію міста. Все виглядало меншим, якимсь дрібним, незначущим. Рух на вулицях Львова був іще слабий. Головний контингент прохожих становили діти, що поспішали до шкіл.
«І мої діточки десь ідуть до школи», — подумав капітан, і нараз страшенний біль прошиб його серце. Пекло, що вчора, бачилось, було втихомирене, тепер заворушилося наново. Хоч і які зусилля робив над собою, щоби тепер в тій хвилі відігнати від себе думки про дітей і жінку, то все-таки ті думки, мов налазливі оси, крутилися довкола нього, бриніли і шпигали його жалами.
«Щоби їх хоч раз іще побачити, хоч здалека! — думав капітан, слідячи очима кожду купку проходячих дітей. — Хто знає, може, то вже остатній раз! А вчора, виходячи, я навіть не поцілував їх. Не натішився їх видом, не напоїв душі їх солодким щебетанням. Бідні мої діти! Що то буде з вами, коли я згину сьогодні?»
Сльози закрутилися у нього на очах. Та безмірним напруженням своєї волі капітан відігнав їх. Власне переходив з Мар’яцької площі на Галицьку, коли почала бити восьма. Прискорив кроку. В протягу п’ятьох мінут мусив бути на стрільниці, на умовленім місці, а то ще кусник дороги. Скрутив на вулицю Галицьку, відси на Собеського, вийшов на Губернаторські вали і направився на Куркову, при котрій знаходиться міська стрільниця. Велика зала стрільниці, в тім часі звичайно пуста, була вибрана місцем поєдинку.
«Спізнюся о цілі три мінути! — подумав капітан,
поглядаючи на годинник. — Вони там, певно, вже чекають. Подумають, що я струсив. Та нехай собі думають що хочуть. Покажу їм, що з кашею з’їсти себе не дам».
ebooksa