— А пощо? Про такі речі з жінками ліпше не говорити. Як буде по всьому, то буде мати досить часу довідатися про все.
— Ну, думаю, що маєш рацію, — відповів Редліх і перервав дальшу розмову.
Капітанові секунданти наблизилися до нього, досить церемоніально подали йому руки, а потім один із них узяв його під рам’я і попровадив у пустий кут зали, оддалеки від групи, зложеної з лікарів і Редліхових секундантів. Редліх стояв при вікні і пальцями тарабанив марша по шибі.
— Відповідно до бажання колеги, — мовив секундант до капітана, — уложили ми з противною стороною условини поєдинку.
— А іменно? — запитав капітан.
— Ми домагалися найтяжчих условии. Пістолети, стріляння без бар’єри, дистанс десять кроків з правом для кождої сторони поступити під час коменди о три кроки наперед і триразова виміна вистрілів.
— А противна сторона сперечалася?
— Секунданти ремонстрували, але, очевидно у власнім імені. Ми обставали при своїм.
— А що ж Редліх?
— Згодився на наші условини без найменшого вагання.
— І добре так, — понуро мовив капітан. — І що ж, швидко почнемо?
— В сій хвилі.
Секунданти віддалилися, щоби поробити приготування, а тим часом капітан, скинувши плащ і відперезавши шаблю, з байдужим видом придивлявся якійсь літографії, що прикрашувала голу стіну зали. Йому здавалося, що все се сон. Чув навіть якесь дивне роздвоєння в своїм нутрі, дізнавав такого вражіння, немовби той чоловік у військовій блузі, з руками в кишенях, що так уважно придивляється літографії на стіні, — се якась людина, чужа йому, далека і нецікава, на котру його таємне «я» поглядає збоку з якимсь легеньким зачудуванням.
Тим часом секунданти, гомонячи стиха, заходились коло приготувань, приписаних традиційним поєдин-ковим кодексом. Два міряли дистанс, голосно числячи кроки і крейдою по підлозі зазначуючи, де мали стояти і доки мали право зближуватися оба супірники. Два інші, по одному від кождої сторони, набивали пістолети, поки тим часом лікарі розкладали на столику бандажі і розставляли повідчинювані касетки, повні хірургічних інструментів. Ідучи за прикладом капітана, Редліх також зняв плащ і відперезав шаблю. Інші були в плащах, бо в залі панував докучливий холод.
Понабивавши пістолети, секунданти поназначували їх, а потім, поробивши такі самі значки на картках паперу, позвивали їх і вкинули до шапки. Супірники мовчки витягнули ті імпровізовані льоси — насамперед визваний Редліх, потім капітан. їм роздали відповідні пістолети. Се були великі офіцерські револьвери, не раз уже уживані в подібних гонорових справах. Дивна якась дрож пройшла капітана, коли доторкнувся до того інструмента, немовби хтось кусником леду пройшов йому по тілі від долоні аж до серця.
«Се прочуття смерті», — мигнуло щось в його думці. Не почував ані страху, ані жалю, немовби тут ходило о когось чужого. З дерев’яним супокоєм оглянув своє оружжя і подався на своє становище, яке вказали йому секунданти.
— Бачність, панове! — голосно промовив один із секундантів. — Чи позволите мені командувати?
— Просимо.
— Так, отже, пригадую панам, що в хвилі, коли виголошу «три», а найдальше в п’ять секунд по тому, маєте дати огню. В часі команди кождий з вас має право наблизитися до противника на три кроки, аж до поперечної черти, зазначеної на помості.
Оба супірники стояли супокійно, випростувані, з пістолетами, спущеними вниз.
ebooksa