— Ну, про ту... женщину. Як вона називається?
— Е, якби-то ми се знали! — скрикнув ревізор. — Уже би вона була в наших руках. Ті дурні кози або зовсім не питали, як вона називається, — капітанова та й капітанова! — або хоч котра й знала, то забула.
— А відки ж знають, де вона жила?
— Декотрі — власне, ті, що приходили сюди зо мною — пригадали собі, що по приїзді до Львова капітанова водила їх на хвилю до свого помешкання на Пекарській. Тілько й усього знали, навіть нумеру дому не тямили, аж треба було водити їх на місце, щоби пізнали каменицю.
— Ну, а були у тої капітанової діти?
— Здається, що ні. Бодай ні одна з них нічого про них не згадувала.
Капітан віддихнув трохи легше.
— Ну, і багато ж дівчат звербувала вона таким способом?
—А хто ж се може знати? Бувала по всіх місточках, а де не була сама, там була її товаришка. Досі вернуло їх із Турції сімнадцять, але говорять, що там їх лишилося далеко більше. Котру купив багатий турок і запер у себе у гаремі, ся пропала навіки. А і з таких домів... знають пан капітан... дуже тяжко їм видобутися. Ті, що вернули, мусили переборювати величезні трудності. Аж наша амбасада мусила вмішатися в те, щоби тим нещасним жертвам уможливити поворот до рідного краю.
— Але ж се страшенне! — промовив капітан немов сам до себе. — Вирвані з-посеред рідні, з круга знайомих, з рідного краю, кинені в бездонне болото зіпсуття, засуджені на вічну неволю, на забуття, на передчасну смерть або сто разів гіршу від неї нужду на чужині!.. Адже ж від самої думки про таке положення можна одуріти. І та бестія, не жінка, брала за се гроші!
— Амбасада розслідила сю справу, наскілько могла, — говорив далі Гірш. — Турки платили за гарні, молоді і невинні дівчата навіть по сто і по двісті дукатів. За інші менше, як до згоди.
— Ну, але того, хто їх продавав, того агента...
— О, сього вже маємо! — гордо перебив ревізор. — О, се хитрий лис!
— Певно, жид?
— Ну, розуміється! — якось нерадо процідив Гірш. — Такий інтерес тілько жидом може стояти. Я певнісінький, що без нього ані ота капітанова, ані її товаришка не була би й подумала про сей гешефт, що він їх наклонив до нього і платив їм тілько малу частину того, що сам заробляв. Се вже розуміється само собою. Ну, та тепер йому урветься. Перед кількома днями на наше телеграфічне жадання його арештовано в Будапешті. Від будапештенської політтії є донесення, що при нім знайдено багато паперів, рахунків, квитів і цілий довгий спис його помічників і помічниць. То, пане, буде для нас робота! То будуть лови по цілім краю!
Капітан аж стрепенувся з обридження, побачивши на лиці сього чоловіка проблиск якоїсь звірячої радості, радості вовка, що бачить стовплене в огорожі стадо овець і знає, що може рвати, і душити, і гризти їх, і ні одна з них не здужає ані втекти, ані супротивлятися йому.
— Розумію вашу радість, пане Гірш, — промовив по хвилі, — та проте мені здається, що було би більше чого радуватися, якби ви, панове, перед тим були троха чуткіші і не дали собі з-перед носа вивезти і потопити в безвістях стілько невинних жертв.
— Чи то моє діло? — цілком розсудливо запитав Гірш, беручися до принесеної печені. — Пане капітане, чи то я тут маю щось до розказу? Ми, ревізори, комісари, є як ті пси: покажуть нам звіра, спустять з припону — наш обов’язок зловити його. А решта не до нас належить, а до тих, що кермують ловами. У нас і без того багато роботи — ой, так багато роботи, стілько біганини, що чоловік ледво дихає. От і вчора вечір! Чи увірять, пан капітан, що тут, у самім Львові, в середині міста, через кілька літ діялося щось дуже подібне до тих історій з торговлею дівчатами? І ніхто не знав про се!
— А се що таке? — запитав капітан.
— Жила тут коло домініканів така собі пані Юлія Шаблінська, називала себе вдовою, а властиво була так собі, розвідка. Ще молода жінка, порядна, завсігди з шиком одягнена, образована, бувала в товариствах. Від кількох літ за урядовою концесією удержувала приватний пансіонат для дівчат, що покінчили виділову школу. Мала їх приготовувати до матури чи до якихсь там екзаменів. І подумайте собі, пане, перед кількома днями довідується поліція, що сей пансіон є, властиво, дім найстрашнішого зопсуття. Там допускали тілько аристократію, багачів, вищих офіцерів, але що там діялося, в тім замкненім товаристві, се переходить усяку людську фантазію.
ebooksa