— О так, знаю, що пан капітан завсігди пильнує свойого обов’язку. Але за таку ж;ертву повинні би пану капітанові дати золотий хрест заслуги. Га, га, га! Се не кождий потрафить! Лишити молоду жінку через п’ять літ солом’яною вдовою...
Се остатнє слово, висказане без ніякого глибшого наміру, раптом мигнуло в Гіршевій голові, як електрична іскра, і освітило такі ряди вражінь, показало такі зв’язки між фактами, які він уперед, щоправда, неясно підозрівав, та котрі тепер його поліційний ум побачив ясно, як на долоні. Він мовчав кілька хвилин, комбінуючи в душі все, що досі чув і бачив. Чим довше думав, тим більшою радістю прояснювалося його лице. Кидався на кріслі, робив наглі а прудкі рухи, немов нараз уся шкіра почала його свербіти, і ціла його фігура виявляла таку радісну переміну, що капітан придивлявся йому з зачудуванням і обридженням.
— А вам що такого, пане Гірш? — запитав нарешті.
— Ах, нічого! Се тілько так. Се у мене часом так буває, — радісно відповів Гірш, а рівночасно, моргаючи з комічно-таємним видом, давав до пізнання, що ховає в душі якийсь секрет і мусить робити над собою найбільші зусилля, щоби з ним не зрадитися. Та нараз, прихилю-ючи своє лице, в тій хвилі подібне до лиця грецького сатира, близько до капітанового обличчя і довірливо моргаючи очима, він запитав майже шепотом:
— А прошу пана капітана, чи пан капітан справді живе там, у тій камениці на Пекарській?
— Ну, так, — мовив капітан, мимоволі відхиляючи голову.
— А на котрім поверсі?
— На першім.
— І пані капітанова також там жила тоді, як пана капітана не було?
— Там.
— І дитина у пана капітана справді хора?
— Не знаю. Коли я виходив з дому, була справді троха нездорова. Та може, вже їй ліпше.
Якесь неприємне почуття обридження перед собою самим пройшло по капітановій душі, коли виголошував сю брехню. Та він почував, що відразу не може випутатися і що сей проклятий напівп’яний жид з покірного і заклопотаного жидка починає переходити в роль небезпечного противника, перед котрим треба матися на осторозі.
Гірш усміхався напівдобродушно, напівзлобно тим властивим жидівським усміхом, що так уміє допекти до дна душі, гірше, ніж найрізкіша зневага.
— О, певно, вже виздоровіла. Зовсім виздоровіла і пішла до школи. Ге, ге, ге!
Капітан аж зубами заскреготав і щосили стиснув у долонях поруччя крісла, насилу вдержуючи себе самого, щоби не кинутися на сього огидника і не розчерепити йому голови.
— Пане Гірш! — гаркнув якось, задихавшися від здавлюваної злості.
— Нічого, нічого!.. — успокоював його Гірш. — Адже ж я нічого злого... Адже ж я розумію! О, все, все розумію.
— Що таке розумієте?
— Се вже моє діло. Ну, але пан капітан обіцяли мені щось сказати і не сказали.
ebooksa