Не треба бути соціологом, щоб помітити тягу у сучасного читача до документалізму в літературі. І тому в ім"я тієї ж правди повинна сказати, що мої Річинські й інші не мають своїх прототипів «в житті». Наділяючи (кожному своя мірка) талантом письменника, природа подбала про загострений зір і слух у нього.
Критика відмітила, що роман «Сестри Річинські» писався біля двадцяти років. Це правда. Роман дійсно «писався» аж стільки років, бо автор часто на довший період відкладав працю над ним, не маючи впевненості, що книжка коли-небудь появиться на світ. Причини надто ясні, щоб називати їх по імені.
Проте коли вже сідала авторка за працю, то було це таке творче піднесення, такий нестримний плин думок, одне слово, враження, якого я не зазнала при жодній іншій з своїх робіт. Без перебільшення скажу, що іноді здавалося мені, ніби пишу під чийсь диктант.
Читач, отой, що виріс до розумного критика, сьогодні вже не задовольняється бібліографічними даними про автора на початку або наприкінці його книжки. У «запитаннях у письмовій формі» (частенько без підпису) мої читачі хочуть відповіді на питання особистого характеру, як наприклад:
«Чи Данко з «Повнолітніх дітей» — конкретна особа»? «Лист приятелеві» (1966 р.) адресований тому ж «Данкові»? Чи ліричні мініатюри в «Окрушинах» (1969 р.) відносяться до конкретної особи» і т. д.
Дозвольте, дорогі читачі, навести цитату з мого листа до приятеля, яка краще за мене дасть вам відповідь на ваші питання:
«Кваплюся, щоб ще в цьому році лист потрапив до твоїх рук. Вважаю, що у наступному буде непристойним для шістдесятилітньої жінки писати ліричні листи до мужчини, який не є для неї ані чоловіком, ані братом [...]. А все ще й тепер, коли іноді слухаю музику, що мене зворушує, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією барв, чи у вуличному натовпі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то настільки реально відчуваю твою присутність, що простягую руку, щоб потиснути тебе за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і час. Наші останні листи розминулися в дорозі. Варто було бачити, як вони розкланювались один одному, перелітаючи океан».
А початок цієї пісні далекий, як моя юнь.
«П"ятнадцять, рівно п"ятнадцять,— а мені донедавна здавалося, що ти на рік старший від мене! — зелених років і одне зелене літо у буковинському селі.
І — все.
І — все!»
Закінчити свою розмову з вами, читачу, хочу відповіддю, що я її дала кореспондентові з нагоди мого шістдесятиріччя на стереотипне питання «як почуваєтесь?» «Справа в тому, що природа крім того, що щедра і справедлива, ще й добрий бухгалтер: у шістдесят, правда, з процентами, виплачує те, що л юдина заслужила собі в ту чи іншу сторону. Знаєте, як говорить наш народ, а народ — то розумний чоловік: що посієш, те й пожнеш. А «сівба» починається дуже рано... Хто змарнує весну, яке він має право сподіватись на добрий урожай у свої шістдесят років? Звідки мало б уродити непосіяне поле?
Не спаплюжити проліска своєї юності, з честю вийти з крутих поворотів, що їх достачає життя, не піти на фальшивий голос, не спокуситись на легку здобич — от коли всі оті перешкоди взято, тоді маємо право на золотий передзвін дозрілого віку. Могти без страху і сорому оглянутись на пройдешнє — одна із запорук щасливої — чого ж боятись цього слова? — старості».
1972
НЕЗБАГНЕННЕ СЕРЦЕ
ОПОВІДАННЯ, НОВЕЛИ, ЕТЮДИ
ПОЕМА ЖИТТЯ
Був поет, що жив з письменницької праці і мав велику славу. Критики хвалили його за надзвичайну оригінальність сюжетів. Люди, що слабо розумілися на краснім письменстві, казали, що твори поета надто далеко віддалилися від щоденних буднів життя і саме тому оригінальні.
Але раптом поет замовк.
Чи втомився? Та хіба може ріка рухом своїм втомитись?
ebooksa