— Ая, багачка, бо мій тато з мамою землі не можуть наїстися.
Мовчимо та й дивимося на себе. А місяць так ясно світить, що аж страшно чогось робиться. Взяв мене Михайло за руки та й каже:
— Ніколи не питав я тебе, чи любиш ти мене, ані від мене не чула жодної присяги. Не спитав тебе, бо серцем чув, що ти моя... Скажи мені тепер щиру правду: віриш мені? Скажи, чи віриш, що лиш тебе я одну вірно любив і ніколи не перестану любити?
— Ти знаєш, Михайле,— кажу.
— Не журися, що я женюся! Не хочу гріху робити... шаную сиві голови тата та й мами. Я би їм не такої запіяв! Хочуть землі, не можуть наїстися маєтку, то приведу їм багацьку невістку, але пожалують... А ти, Марічко, не бери собі до серця мою женячку: будеш моєю. Не говорю на вітер! Кажу ще раз: будеш моєю.
І на тім ми розійшлися.
Минув нашу хату та й заспівав на весь голос, аж луна селом пішла:
Не дай, боже, ніколи нікому зазнати такого болю, як я тоді зазнала... Думала, що до ранку божого не переживу. Якби так бога не побоялася, то руку на себе наложила б... але чоловік — мов скала: все перенесе.
Більше я з ним не бачилась. Чула лише, що засватав Явдокію Іванишину і що за три неділі має бути весілля. Я від того часу ніде, аніде не ходила.
Навіть у церкві не була до кінця служби божої, бо видно б на місці зомліла, якби почула, що панотець заповіді з іншою читає.
Не була на його весіллі ані на заводинах... Не бачила, як з другою до церкви йшов... Не бачила... гадала, що серцю легше буде, як не буду на свої очі бачити. Та де там! Тої неділі, як брав шлюб, думала, панночки мої золоті, що з розуму зійду... Плакала, як звір підстрілений... Волосся на голові рвала собі... Товкла головою до стінки, як дурна яка. От так празникувала я на його весіллі!
Не бачила його, але розказували люди, що дуже блідий був, а у церкві гей би шукав когось очима. За столом, кажуть, що ані слова не обізвався до неї. Банно йому, за мною було... ой, банно...
Якось місяць по весіллі йду селом — дивлюся, йде Михайлова жінка. Матінко Христова! Якби не знала її за дівки, то не пізнала б її: як віск...
Кажу їй: «Слава Ісусу Христу»,— а вона голову відвернула.
Гай, гай, кривда сталася нам обом, і то тяжка!
* * *
Приїхали до нашого села з Герцеговіни людей на роботу забирати. Думаю собі: піду й я! Піду у світ, та й забуду, може, про свою нужду. А тут мама завзялася ані руш пустити мене. Іду я до тети просити їх, аби йшла маму намовляти, аби мене на роботу пустила. Дивлюсь: іде Михайло. Сама не знаю, що з собою робити маю... Чогось так прикро мені стало, як би я в тому всьому винна. Приступив ближче та й каже:
— Пам"ятаєш, як я тобі казав, що маєш бути моєю? Пам"ятаєш, що відповіла, що віриш мені? Я свого слова не касую! Ти не дивись, що я жонатий! Я вчинив лиш волю своїм старим. Тепер вони самі жалують того... А мама нині зреклася б всього маєтку, щоб тільки вернулися мої парубоцькі літа.
ebooksa