– Я журюся Савою, Михайле!
– Ей, що журитися, нема чим! Він ще дурний, наш малий, і трохи впертий, але він добрий хлопчисько!
– Бог його знає, але він часом такий, що мов каменем у серці стане.
– Ну, він такий, як я кажу! Якби мав розум, не тратив би часу, плентаючися зі стрільбою цілими днями по полі і в лісі, а приложив би, як ялося[167], руки до землі, яка його годує, і сидів би на місці. До того слухає Григорія (він соромився вимовити перед батьком ім"я Рахіри), а той підмовляє його до зла й до всякої пустоти. Оноді видів я, як він ховав старанно передо мною якесь зілля, з котрим хотів щось очевидно починати.
«Що ти там маєш?» – питаю я його.
«Що маю? Вгадай!»
«Звідки я можу знати, що ти маєш?»
«Коли не знаєш, то не потрібую тобі казати!» – відповів. Я розсміявся.
«Але ж то з тебе мудра голова!» – кажу я йому і знов сміюся. Хотів я його побудити до сміху, але він заєдно[168] хмарився.
«Ну, Саво, – кажу, – маєш зілля від ворожки? Кому хочеш ним поворожити? Хочеш відігнати трутнів від бджіл? На те ще час!»
«Хочу ним розігнати тих, що мені в дорозі!» – каже він.
«Ади-ади! – жартував я далі. – Може, хочеш позбутися непрошених свідків тоді, як стріляєш на зайців? Я радив би тобі, аби ти ліпше цілком лишив, бо тепер не вільно стріляти».
«Мені вільно!»
«Саво, брате! – кажу йому вже без сміху. – Чому ти такий мрачний?»
«Журися ліпше тим, як тобі буде у війську, а не мною!» – відповів мені.
«Я вже пожурюся тим, як буду там! – сказав я йому. – Але ти залиши се, з чого може вийти біда. Зілля добре або лихе годиться лише жінкам у руки або циганам, але не молодому хлопцеві. Візьми ліпше рискаль[169] та обкопай тих пару ябліночок коло бурдея. Най земля коло кореня відсвіжиться, щоби цвіли та родили. Як добре, що я обкопував їх досі щороку: липовани[170] ніколи нашу хату дурно не минали, йди, Саво, йди!»
«Що мені з того прийде?» – спитав, надувшись.
«Тобі? Ну, і заговорив знов по розумові, що й стара баба не перехрестила би тебе! А що має бджола – як каже тато – з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що мають нас і годують? Що, питаюся? Так уже Бог дав, і так мусить бути! Уважай на все, як я що роблю, щоб і ти так робив, та щоб з тебе стариня[171] була вдоволена й за мною не сумувала. Так буде і для тебе ліпше».
Він мовчав.
«Саво!» – кажу.