– Се твоє посліднє слово, Раду? – спитав Андронаті, а стара мати заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.
– Посліднє.
І знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних золотих об землю.
– Се перший раз тому…
– Се другий раз тому…
– Се третій раз тому, хто увільнить мене яким-будь способом за чотири дні від проклятої зрадниці. Чули моє слово?
– Чули.
Піднявся тепер на ті слова з свого місця музика Андронаті. Піднявся і глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горів в тих чорних блискучих очах.
Посунув скрипку під паху і сказав:
– Я йду. Позавтра ввечері верну. Будемо знов разом. Будьте здорові.
А до жінки, що з жалю на землі неначе з розуму сходила, нахилившись, гукнув:
– Чого божеволієш? Іди до Маври. Ніхто її не сміє діткнутися, позавтра вечором уступиться з-поміж нас, а ти відповідаєш мені за неї. Я йду і прийду. Позавтра ввечері всі тут, як нині, кругом зберіться – і ждіть, Андронаті зі злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золоті червоні за Мавру з-поміж вас. Я йду…
І пішов…
Третього вечора вернув.
Знов кружок циганів в різних позах. Між ними Раду. Блідий і неспокійний, як демон. Перед хвилею бився з старою матір’ю хорої своєї жінки, що витрутила його з шатра Маври.
Нечувана річ між циганами, щоб жінка підіймала руку на чоловіка, та ще і мати Маври! Зрадниці тої!
Але він їх усіх навчить. Усіх. Старих і молодих. Зрадницю ще і боронити? Та він її навчить. Стару і…
…Надійшов між них, як он тут сиділи, Андронаті з скрипкою.
Скрипку віддав товаришеві – цимбалістові, що прийшов враз з ним, а сам вийняв велику банькувату пляшку з горівкою і поставив в кружок між цигани.
– Пийте щиро, браття! – кликнув. – Пийте і не жалуйте. Нині Андронаті прощається з своєю Маврою, то затямте вечір! Мавро! – крикнув і гримнув п’ястуком в груди, – Мавро! – А з раптового жалю в нього аж голос задрижав. – Не годна ти, зозуле, ще між нас вступити… Та ти там не сама. Коло тебе мати і всі жінки ваші, мої брати… Щоб не знала вона, що завтра її послідня днина між нами. Але Андронаті (говорив далі, звертаючись знов до шатра), зозуле, з тобою перед своїми товаришами і твоїм чоловіком, старшиною, прощається, щоб затямили. – І його голос знову задрижав, усувався. – До вогню докиньте смереччини, – гукнув, ніби додаючи тим словом певності голосові, – щоб, розпалившись, грав на всю гору світлом, палахкотів, розказував: Мавра з циганами прощається. Пийте і не жалуйте! Жару роздувайте, полум’я змагайте[271], щоб далеко Мавриній душі вже від сьогодні світило. Пийте, браття! Пийте, Андронаті-музика просить. Пийте, не жалуйте. Хто знає, де опинимось незадовго… і чи Андронаті буде ще між вами. Не стане Маври між вами… Не стане і Андронаті бід… Все… як що кому судилося. Її доля гарно укладалася… пийте!!
ebooksa