Між присутніми в хаті й Іваниха Дубиха.
Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з’явиться. В домі її ніде не було; і ніхто її не бачив. Ходить і ходить лісами, людей уникає.
Прибувши сюди, Іваниха Дубиха заніміла. Ніхто від неї слова не почує. Мов забула говорити. Лиш від часу до часу засуває дрижачою рукою біле волосся назад під чорну свою хустку. Жде.
Може ж, діждеться…
Люди ззираються на неї, перешіптуються, а їй те байдуже. Її очі не плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам’яніє.
Та ось перед порогом шелест. Її Тетяна? Ні. То Мавра появилася в хаті з батьком, на сина вдивляється. Нараз – що се? Сину Божий! Знадвору попід вікна доходить спів, нерівний, предивний. Іваниха Дубиха біліє, хилиться; сим разом се вже Тетяна.
Так. То вона.
Висока, худа, бліда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквітчана, з очима, що нікого не бачать, то –
Ніхто не рушається.
Входить і, підсовуючи високо чорні свої брови, прикладає палець до уст, мов наказує мовчання, і обзивається напівспівуче:
Ні, не всі. Мавра мовчки з зміїним безшелесним рухом одна наближується до неї.
–
– Стій! – крикнула, що всі потрухліли. –
Відтак, піднімаючи доньку на ноги, що судорожно за свої цвіти вхопилася, спитала побілілими устами:
– Доню моя люба,
Тетяна усміхається.
– Цить, Мавро, – шепче, підсуваючи високо чорні брови, – лихо в
– Доню! – молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою і тулить ніжно доньку до себе, як малу дитину. – Ти? Скажи правду всім, ти? Як Господу Богу скажи…
Тетяна дивиться довго матері в очі, мов пригадує собі щось, а далі, тулячись з правдивою ніжністю дитини до грудей матері та хапаючись знов, як перше, судорожно за свої цвіти, починає любо, півголосом, ніби переказуючи тайну, ніжно співати:
Та вимовивши посліднє слово, вона виривається нараз несамовито з обіймів матері і вилітає стрілою з хати…