Царівна (збірник)

– Вона за тебе не піде, Муню! На те спустись! – кликнула насмішливо Лена.

– За мене не піде?

– За тебе не піде! Ти з усіх хлопців найменше її обходиш: вона романтична натура, не забувай цього. Окрім того, вона буде вибирати, вона й може вибирати, бо дійсно маєтна дівчина.

– Не думай лише так, – обізвався він так само глумливо. – Я дійсно не знаю, кого би могла бажати собі за мужа, як не лікаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а що жінка? Мужчина – то «все», а жінка – то «нічо». Ви, дівчата, від нас залежні, як ті рослини від сонця, від воздуха. Чуєш ти?! Ми надаєм вам смислу, поваги, значення, одним словом все. А коли вона хоче вибирати, то нехай собі з Богом вибирає. Мені не тяжко й деінде обглянутися. Вигідних партій в світі ще найдеться. Дівчата підростають раз у раз, як ті гриби; і всі вони хотять заміж вийти, всі що до одної! Може, ти хочеш остатись старою панною?

Вуйко й тітка розсміялися, а й Лена скривила уста до усміху. Мені вдарило в лице, немов полум"я.

Нічим є жінка?

І такий бездушний, ограничений хлопець осмілився говорити в такий спосіб о жінках? Що давало йому до того право? Природа? Однак він говорив правду. Ми дійсно від мужчин залежні, мов ті рослини від сонця, від воздуха. Але ж з якої причини? Чи та причина, – то незглибима, вічна загадка, до котрої і приступити годі?

Я зложила шитво й вийшла нечутно до побічної кімнати. Тут було темно й тихо. Втомлена, сіла я в незамітний кут, заслонивши лице руками.

Поодинокі слова долітали до мене, я чула терпкий сміх тітки, однак, не прислухаючись дальшій розмові, я й не розуміла нічого.

Одне лише я знала й відчувала.

Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте… та що й казати! Правда? Справедливість? їх нема! Нема для того, що приневолений приймати їх з другої руки…

* * *

Щось важке, мов олово, тяжить мені на душі, а кругом мене глухо й пусто, якась порожнеча аж до божевілля.

Чи нема ніякого виходу? Ніякого спасіння? Коли це інші зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як ті другі, і не змогла. Благала співчуття, любові й не виблагала. Часто пориває мене гіркий жаль, дика вражда супроти моїх померших родичів, що мене в життя трутили, і я тепер безцільно блукаю! Пориває ненависть і біль супроти цілого світу…

В тихих, безголосних ночах, коли сон утікає від моїх утомлених очей, я плачу. Та що воно поможе? Одна слізонька більше або менше в житті важить так мало! Впрочім, хто їх числить?

* * *

Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий різнився від своїх товаришів величезним ростом, вдоволеним усміхом і грубим срібним перснем з синім камінцем на пальці. Цей урядник хвалився, – так оповідав вуйко, – що його жінка, за якою саме тепер «обглядається», мусить бути не лиш гарна, багата й освічена, але й музикальна, бо він не «пожертвується» кому-небудь!

Уявляючи собі його, як він із своїми неповоротними рухами, із своїм по найбільшій часті розігрітим лицем, трохи зизими[8] очима, шукає «музикальної» жінки, я розсміялась мимоволі вголос.

Вуйко й тітка скинули на мене оком.

– І чому ти, властиво, смієшся, моя кохана? – спитав вуйко в заостренім тоні (дивна річ!), а тим часом тітка звузила уста так сильно, що стали якоюсь ниткою.

– Я так, вуйку, бо він такий смішний в своїй претензіональності! Самі знаєте, що він всіх розумів не поїв, а проте такий вимагаючий! Але я, властиво, не повинна сміятися, воно більше сумно, як смішно! – Із тими словами промайнув мій погляд по тітці.

– Що це знову за поетична заява? – спитала вона з зимним, інквізиторським поглядом. – Тепер дівчині годі вибирати, ждати на самих докторів і професорів. Нехай Богу дякує, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хліба.