Несподівано ми потрапили в дощ, його перлові струмені та змійки розсипалися на округлому вітровому склі. Я знову спробував запротестувати, але мій голос застряв десь у пересохлому горлі. Тепер за вікнами літака завивав вітер. Він налітав на блискуче тіло «ліра», і його крила торохтіли. Я мав таке відчуття, що от-от заплачу. Я не хотів помирати. Учора це було б добре, але не після вчорашньої ночі!
Але, перш ніж я усвідомив свої рефлекси, Лорен побачив землю й нарешті зупинив зниження літака. З легким тремтінням, яке м’яко притиснуло Саллі й мене одне до одного, літак збільшив свою відстань від землі.
Враження від такого маневру було жахливішим за сліпе падіння крізь простір. Темні, окутані туманом, розмиті обриси наземних чагарів майже доторкалися до кінчиків наших крил, а попереду крізь дощ і туман бовваніло випадкове баобабове дерево, й Лорен доклав усіх зусиль, щоб перекинути літак над його жадібно наставленим гіллям. Минуло кілька секунд, що тривали не менш як життя, раптом брудна завіса дощу і хмар роздерлася, й ми проскочили назовні крізь дірку в погоді.
Там перед нами, у нас на дорозі, омитий вологим сонячним світлом, стояв бастіон червоних скель.
То був радше натяк або зблиск червоних скель, що накочувалися на нас, але Лорен поставив літак майже на хвіст, і червоні стрімчаки, здавалося, дряпнули по череву літака, коли ми ковзнули по вершині гребеня й помчали вгору до хмар, долаючи силу тяжіння, яка придавила мене вниз і примусила зігнути ноги в колінах.
Ніхто не озивався, аж доки ми вилетіли в сонячне світло далеко вгорі. Саллі м’яко вивільнила свою руку з моєї руки, коли Лорен обернувся на сидінні, щоб подивитись на нас. Я помітив із похмурою втіхою, що й він, і Саллі трохи позеленіли від щойно пережитого. Протягом якоїсь миті вони дивились одне на одного. Потім Лорен зареготав.
– Подивись-но на обличчя Бена! – загорлав він, і Саллі вирішила, що це дуже смішно.
Коли вони закінчили реготати, Саллі схвильовано запитала:
– Хто-небудь бачив руїни? Я бачила лише, як перед нами промайнули пагорби, але хто-небудь бачив руїни?
– Щодо мене, я не бачив нічого, крім своєї могили, – пробурчав Роджер, і я зрозумів, що його враження не вельми відрізнялися від моїх.
Хмари розтягувалися, коли ми добулися до Мона. Роджер провів нас крізь розколину й акуратно посадив літак. Пітер Ларкін уже чекав на нас.
Пітер – один із тих небагатьох, що залишилися. Цілковитий анахронізм – польова куртка, патронташ на грудях і штани з холошами, заправленими в халяви протимоскітних чобіт. Він має велике червоне, одутле обличчя й величезні руки, а вказівний палець на правій руці в нього вкритий шрамами від відкату важких рушниць. Єдиний рівень його комунікації – це гучний, просякнутий запахом віскі крик. У нього немає почуттів і дуже мало розуму, а отже, він ніколи не знає страху. Він прожив в Африці все життя й ніколи не потурбувався вивчити бодай одну тубільну мову. Він розмовляє на лінгва-франка Південної Африки, на байстрючному фанагало, й підкріплює свої аргументи чобітьми або кулаком. Його знання тварин, на яких він полює, обмежуються тим, як їх вистежити і в яку точку на їхньому тілі стріляти, щоб відразу повалити. Проте є щось привабливе в його слонячому, недоумкуватому вигляді.
Поки хлопці з його мисливської банди переносили наше обладнання в кузов вантажівки, він кричав нісенітні, але приязні дурниці, звертаючись до Лорена та мене.
– Я хотів би поїхати з вами. Але завтра прибуває цілий гурт янкі з туго напханим мішком зелених. Ви запізно повідомили мене, містере Стервесант. Але я віддаю вам своїх найкращих хлопців. На півдні випали добрі дощі, багато дичини в тій місцевості. Можна натрапити й на сернобиків у цю пору року. Будуть і джамбо,[3] звичайно ж, я також не здивуюся, якщо ви підстрелите сімбу[4] або двох…
Ласкаві назви для тварин, на яких полюють, дратують мене, а надто в тих випадках, коли єдиний намір полягає в тому, щоб застрелити їх зі скорострільної рушниці. Я пішов туди, де Саллі наглядала за навантажуванням нашого обладнанням.
– Уже перша година дня, – запротестувала вона. – Коли ми вирушимо?
– Ми, либонь, на кінець дня доберемося до улоговини Макарікарі. Туди близько двохсот миль по добрій дорозі. А завтра ми заглибимося в буш…
– Ернест Гемінґвей поїде з нами? – запитала вона, з огидою дивлячись на Пітера Ларкіна.
– Такого щастя нам не випадає, – запевнив я її.
Я намагався скласти певне уявлення про тих, хто нас супроводжуватиме. Двоє водіїв, їхній високий статус очевидний з білих сорочок, довгих сірих штанів і взуття на ногах, з обмотаних навколо шиї шарфів із шотландськими кратками. По одному на кожну трьохтонну вантажівку. Із нами мав поїхати кухар, що набрав чималої ваги, постійно пробуючи зготовлену їжу, тепер його шкіра була гладенька й блискуча від доброго харчування. Двоє сутулих сивоголових носіїв рушниць із великою цікавістю дістали з багажу спортивні гвинтівки Лорена, витягли їх із дорожніх футлярів і тепер роздивлялися і любовно погладжували. Ці двоє належали до еліти й не брали участі в суєті та штовханині хлопців, які вантажили наше облаштування. Більшість із них належали до племені баманґвато, я трохи дослухався до їхнього базікання. Носії рушниць були матабеле, як і слід було сподіватися, а водії – шанґаані. Це добре, я зможу зрозуміти кожне слово, промовлене в цій експедиції.
ebooksa