Я сів за кермо замість Лорена, а він тим часом став уважно роздивлятися мапу й фотографію, спрямовуючи мене до найвищої точки пагорбів. Ми побачили групу велетенських канделябрів – дерева еуфорбія на тлі утвореного лінією пагорбів обрію – ці дерева також було добре видно на фотографії. Для Лорена вони слугували орієнтиром під час наближення.
Пагорби від двохсот до трьохсот футів заввишки мали відкриті, розмиті дощами й стесані негодою схили, що майже вертикально підіймалися до гребенів. Згодом я з’ясував, що вони утворені з затвердлого пісковику, густо зафарбованого мінеральними оксидами. Під скелями здіймався гайок високих дерев, і було очевидно, що там є підземна вода, яка підживлює цих велетнів. Їхнє покручене відкрите коріння звивалося біля підніжжя пагорбів, наче ошалілі пітони, і густе, темно-зелене листя було приємною оку відмінністю від сіро-зелених колючих чагарників та акацій. Попід самими скелями тяглася смуга десь у півмилі завширшки голого ґрунту, де лише зрідка пробивалися на поверхню низенькі чагарі та бліда ріденька трава.
Я вів лендровер крізь суху траву й чагарі, прямуючи до підніжжя скелястих пагорбів, у мовчанці, яка раптом стала неприємною і тяжкою. Ми повільно наближалися до червоних скель, які нависали дедалі вище, аж поки нам довелося задирати голови, щоб дивитися на них.
Нарешті Саллі порушила мовчанку, висловивши за всіх наше гірке розчарування:
– Ми мали б уже бути в середині високих мурів головного міста, якби вони існували.
Ми зупинилися біля підніжжя скель і скуто вибралися з машини, щоб розглянутися навкруги, розчаровані, намагаючись не зустрічатися одне з одним очима. Ніде не видно було жодного сліду міста, жодного обтесаного каменя, жодної купи накиданого ґрунту, ніде найменш помітних обрисів фортечних мурів або цитаделі. Перед нами був незайманий африканський буш і пагорб, неторканий і непозначений людиною.
– Ви певні, що це саме те місце, яке ми шукаємо? – запитала Саллі жалібним голосом, і ми їй не відповіли.
Під’їхали вантажівки й зупинилися біля нас. Слуги повиходили з них невеличкими групами і тепер дивилися вгору на скелі й розмовляли приглушеними голосами.
– Гаразд, – сказав Лорен. – Поки вони налаштують табір, ми обстежимо місцевість. Я піду понад скелями в один бік, ви – у другий, і неодмінно візьми із собою дробовик, Бене.
Ми пішли геть попід підніжжям скелястих пагорбів, кожен у свій бік, поміж високими, мовчазними деревами. Ми сполохали невеличку зграю мавпочок-верветок у високому гіллі, й ті кинулися із пронизливими криками навтіки по верхівках дерев. Їхні кумедні викрутаси не насмішили ані Саллі, ані мене. Вряди-годи ми зупинялися, щоб оглянути скелі, але в наших зусиллях було мало ентузіазму або надії. На відстані трьох чи чотирьох миль від табору ми вирішили перепочити – присіли на брилі пісковику, що скотилася зі скелястого пагорба.
– Мені хочеться плакати, – сказала Саллі. – Справді хочеться.
– Я знаю. Я почуваю себе так само.
– Але ж фотографія. Хай їй біс, але щось на ній таки було. Ти не думаєш, що йому просто заманулося пожартувати з нами?
– Ні, – я похитав головою. – Ло так не вчинив би. Він був у стані не меншого ентузіазму, ніж ми.
– Тоді що ти скажеш про фотографію?
– Я не знаю. Це, либонь, певний різновид оптичної ілюзії. Можливо, тінь від пагорба або від хмари.
– Але ж ті лінії! – запротестувала вона. – Вони симетричні й мають геометричну форму.
– Світло може витворяти дивні трюки, Сал, – сказав я. – Згадай, що цю фотографію знято о шостій годині вечора, майже на заході сонця. Низьке сонце, що відкидає тіні, – воно може подарувати тобі будь-який ефект.
– Думаю, мені ніколи не доводилося переживати більшого розчарування.
Вона справді мала такий вигляд, ніби ось-ось розплачеться, і я підійшов до неї й сором’язливо обняв її за плечі своєю довгою рукою.