Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо

Ті самі аргументи, хоч і не настільки добре, допомагають зрозуміти передумови поведінки, яка сформувала соціальну істоту й культуру. Щоб збагнути, чи адаптивний механізм навчання інших, підійде обґрунтування, актуальне для первісних часів, а не сучасного суспільства: вчити когось захищатися від хижака — теж спосіб самозахисту. Багато нелюдиноподібних приматів у джунглях користуються примітивною мовою сигналів попередження про різну небезпеку: змій, орлів, великих кішок. Кожній загрозі відповідає певний сигнал. Це своєрідний аналог дитячого прагнення вчити інших, argumentum ornitologicum{Орнітологічний доказ (латин.) — алюзія на однойменний нарис Хорхе Луїса Борхеса. (Прим. пер.)}: птах, який із привілейованого становища бачить те, що не видно іншим, поділиться своїм знанням у «публічному повідомленні» — защебече (або затвітить). Те, що кожна особина володіє колективною системою попередження, є перевагою для всієї зграї.

Поширення власних знань іноді завдає збитків альтруїстові, тому люди патентують винаходи й ревно бережуть у таємниці формулу кока-коли. Але здебільшого циркуляція інформації стимулює появу в спільноти ресурсу, від якого виграють усі індивіди, що до неї належать. Загалом це типове пояснення еволюції альтруїстичної поведінки й прагматичний підхід до розуміння витоків людської комунікації. Навчання інших дозволяє захистити власні інтереси.

Схильність ділитися знаннями є рисою, яка змушує об’єднуватися з іншими. Ядро культури. Поява соціальних об’єднань — невеликих груп, племен і колективів — дозволяє кожному члену спільноти функціонувати трохи краще, ніж самотужки. Якщо вирватися за межі утилітарного підходу, то навчання інших — це спосіб пізнати не тільки факти й причинно-наслідкові зв’язки, а й інших людей.

Docendo discimus{Навчаючи вчуся (латин.). (Прим. пер.)}

Навчання — це цілеспрямований акт заповнення прогалини в знаннях. Таке компактне визначення ставить численні вимоги до когнітивних механізмів, що дозволяють навчати й навчатися. Наприклад:

1) розуміння, що ми щось знаємо (метакогніція);

2) розуміння, що інша людина щось знає (модель психіки);

3) здатність визначити нетотожність цих двох комплектів знань;

4) мотивація заповнити таку прогалину;

5) наявність відповідного інструмента — комунікаційного апарату (мова, жести).

Тепер я висуну радикальну гіпотезу щодо перших двох складових навчання, які природно випливають з учительського інстинкту.

Я припускаю, що діти починають вчити ніби автоматично, не враховуючи реальні знання учня й те, що відомо їм самим. Вони можуть пояснювати щось ляльці, морю чи камінчику. У такому разі навчання випереджає формування моделі психіки і, можливо, накопичує досвід для цього. Викладання допомагає почутися в чужій шкурі, розпізнавати думки й наміри інших людей. До того ж діти навчають речей, яких самі ще цілком не опанували, а отже, закріплюють власні знання. Це актуалізація й поглиблення відомої сентенції Сенеки «Docendo discimus» — навчаючи інших, ми вчимося самі. Ідеться не тільки про примноження фактичної інформації, але й про вдосконалення вміння співвідносити свої знання з чужими. Навчаючи, ми, крім того що набиваємо руку в певній сфері, пізнаємо себе й інших людей.

Вище ми говорили, що навчитися — означає вписати нову інформацію в рамки індивідуального мислення. Навчати інших — це вправа на переклад, яка збагачує, тому що людина не тільки повторює факти й гризе граніт науки, а й тренується спрощувати, підсумовувати, наголошувати й думати, як певна проблема виглядатиме в чужій картині світу. Усі завдання, невіддільні від викладання, одночасно живлять прагнення вчитися самому.

▶ Той, хто чудово розуміє, що таке модель психіки, уміє дивитися на світ чужими очима, а тому усвідомлює, що дві людини можуть дійти протилежних висновків. Ось проста лабораторна демонстрація. Людина бачить коробку цукерок. Що в ній, не видно. Далі вона спостерігає, як хтось виймає всі цукерки й залишає в коробці лише фантики. Потім приходить Білл, який не бачив жодної з попередніх дії. У людини запитують: «Що, на думку Білла, лежить у коробці?» Щоб відповісти, потрібно влізти в голову іншого.

Людина зі сформованою моделлю психіки розуміє, що, з погляду Білла, найприродніше вважати, що в коробці лежать цукерки. Людина, яка ще не навчилася ставати на місце іншої, думає, що Білл знає про фантики всередині. Цей елементарний приклад порушує цілу низку проблем, серед яких розуміння відмінностей не тільки в обсязі знань, а й в емоційній сфері, слабкостях і способах мислення. У перші місяці життя немовля демонструє примітивні способи використання моделі психіки, яка вдосконалюється з розвитком.

Ми із Сесілією Калеро підтвердили першу частину гіпотези про навчання як процес консолідації моделі психіки. Доведено, що діти не прагнуть відкалібрувати модель знань іншої людини. Вони вчитимуть її, навіть якщо зовсім не розуміють, що їй уже відомо. Але головне відкриття чекало попереду. Ретельно спостерігаючи за розвитком маленьких учителів, ми хотіли дізнатися найцікавіше: чи справді модель психіки розвивається й зміцнюється, коли діти навчають інших людей?

Другу гіпотезу (про вчительський інстинкт), згідно з якою вчити інших корисно для закріплення власних знань, сьогодні досить одностайно сприймають як аксіому. Естафету Сенеки підхопив Жозеф Жубер, генеральний інспектор вищої освіти за часів Наполеона, який стверджував: «Навчати — означає вчитися вдруге». Сучасна версія цієї ідеї, яка проголошує, що один зі способів вивчити матеріал — це стати на місце вчителя, бере початок із практичної потреби нашої системи освіти. Закріплення за учнем чи студентом ментора істотно підвищує рівень засвоєння знань. Але забезпечити кожному вихованцеві тьютора-експерта просто неможливо. Один зі способів розв’язання цієї проблеми, який успішно пройшов перевірку в інноваційних освітніх системах, — внутрішнє менторство. У його рамках учні тимчасово виконують роль наставника й поглиблюють знання своїх однокласників. Схожа ситуація природно виникає в сільських школах, коли учні різного віку навчаються в одному кабінеті, а також за межами шкільного подвір’я.

Один із найкращих сучасних лінгвістів Андреа Моро відзначає, що насправді рідна мова — це мова друзів, а не батьків дитини. Малюки, які зростають у чужій країні, говорять мовою однолітків краще, ніж материнською. Впровадження внутрішнього менторства в класі — це привнесення у формальну освіту методу, поширеного та результативного в школі життя.

Хоча внутрішнє менторство не таке ефективне, як наставництво експерта, воно вигідне не лише з практичних та економічних міркувань. Навчаючи іншого, ментор навчається сам. Цей ефект зберігається, навіть коли вони з учнем є однолітками й періодично міняються ролями.

Такий перспективний метод потрібно частіше застосовувати в навчальному процесі. Але існує важливе застереження. Іноді діти помітно вдосконалюють свої знання, коли навчають інших. А іноді ні. Якби вдалося зрозуміти, коли цей метод працює, то ми отримали б дуже гарний рецепт поліпшення освіти, а ще розкрили б важливу таємницю навчання.

Цю проблему дослідили Род Роско й Мішелен Чі, проаналізувавши різні форми взаємного навчання. Вони виявили, що статус ментора йшов на користь учневі, коли було дотримано таких принципів: