— А звідки ж я знаю! Декотрі з них ідуть до поліції, а декотрі навчають наших цвенькати по-французькому.
— Отакої, Геку! Та хіба ж французи говорять не по-нашому?
— Ні, Джіме. Ти не втямив би, що вони говорять, ані словечка не второпав би.
— Отуди к бісу! Що ж воно виходить?
— Не знаю, але так воно є. Я читав у книжці про їхні дурні теревені. Ось, приміром, підходить до тебе чолов’яга та й каже: «Парле ву франсе?» Що ти тоді подумаєш?
— Анічогісінько я не подумаю, а тільки затоплю йому в пику — звісно, якщо той чолов’яга не білий. Щоб я дозволив негрові так мене вилаяти!
— Тю на тебе! Та це ж зовсім не лайка. Він просто запитує, чи ти вмієш говорити по-французькому?
— То чом же він не спитає по-людському?
— Та він так і каже. Тільки по-французькому.
— Ну що ти мелеш? Я й слухати не хочу твоїх нісенітниць!
— Слухай, Джіме, а кицька говорить по-нашому?
— Ні, не говорить.
— А корова?
— І корова не говорить.
— А кицька говорить по-коров’ячому чи корова — по-котячому?
— Ні, не говорять.
— Так воно й має бути, щоб вони говорили поміж собою по-різному. Правда ж?
— Звісно, що так.
— І так само має бути, щоб кицька й корова говорили не по-нашому?
— Аякже, звісно.